fbpx

– Сину, – плачу я в трубку, – Ще ніхто не женився через миску борщу! Дитино моя люба, протримайся ще трохи, мама їде! Я їхала якнайшвидше, як тільки могла, але не встигла!

Я лиш на рік поїхала за кордон грошей заробити, як мого сина одразу до рук прибрали!

Мій Василько вже й на жінок не дивився, бо ж сорокатрирічний кандидат математичних наук, кому зараз треба? Всім подавай бізнесменів з квартирами, а він не вміє заробити, у нього одні цифри і шахмати в голові.

Ми живемо ще в нашій старій хрущовці, що нам з чоловіком дали з заводу, у нас і меблі ще з того періоду. Бо ми люди скромні і не якісь хапуги, а вміємо до життя пристосуватися. Знаєте. Колись було важливо, не що у хаті, а що у людини в голові і в душі. А зараз одні гроші і гроші, нічого святого.

Василько ще скромний з дитинства, то таким несміливим і залишився.

Але де ж я думала, що та особа його до рук прибере? І то зовсім не той тип жінок, які йому подобалися!

Я ж бачила, які він вирізає картинки з журналів, там і Монро, і Дітріх… Класика. Все витончене і гарне.

А тут таке…

Я вам кажу, що там вісімдесят кілограм чистої енергії, бо інакше таку глибу, як мій Василько, й не піднімеш!

То все мені сусідка розповіла, як то все було на її очах.

Переїхала в наш будинок Катерина якраз по моєму від’їзду, тітку її я знала колись, дуже неприємна особа, певно, то родинне.

І ось почала сусідку Вальку й розпитувати, що у неї за сусіди. А як дізналася, що Василько холостяк, то у неї аж очі загорілися! Валька клянеться, що так і було:

– Як в кішки! Бігме боже!, – казала вона.

І почала вона до мого Василька вся в своїх обтягуючих лосинах ходити: то у неї щось тече, то у неї щось горить, то у неї щось кипить. А мій Василько йде, хоч нічого не петрає ні в електриці, ні в кранах…

– Напахниться і йде до неї, – пригадувала сусідка, – Аж мені голова боліла від того одеколону!

Але я знаю, що мою дитину схилило до такого вчинку – він, біднятко, голодував. Він у мене такий, що лиш яєчню посмажить та щось підігріє. А більше він не може. А та Катька як не борщем, то пирогом його й заманила. А він же ж йде, голодненький…

Того я на Вальку й зла – я ж її просила за ним пригледіти та щось підварити дитині. А вона й рада, що за неї це Катя робила. Сама годинами на лавочці плітки переказувала тим часом, я ж її знаю.

А Катя приваджувала та приваджувала, а тоді взялася у Василька ночувати. А далі й каже:

– Я жінка порядна, веди мене до шлюбу!

А Василько що? Він же лише свою математику знає, а про таких хитрих жінок нічого не знає!

Тут мені Валька і телефонує:

– Миколаївна, вези єрики, бо скоро у тебе весілля буде.

Я сіла. Вона давай розказувати за Катю і Василя…

– Сину, – плачу я в трубку, – Ще ніхто не женився через миску борщу! Дитино моя люба, протримайся ще трохи, мама їде! Я їхала якнайшвидше, як тільки могла, але не встигла!

На порозі мене зустріла Катя, де вже було плюс п’ятнадцять кілограм.

– Добрий день, мамо, – каже і до столу припрошує.

Оглянулася я – в хаті чисто, їжа смачна і мій Василько якийсь аж веселий… Подивилася я на ту Катерину – ну ніяка вона не Монро, але ж онук буде чи онучка, а як пощастить, то піде у мене генами, а я в молодості ого-го була…

Зробили весілля, скромне для своїх. Вальку я не запросила.

Але потім якось мені трохи перейшло, бо з онучкою гуляю, то на лавочці з нею балакаю та всі новини дізнаюся. Але з іншого боку, якби не Валька, то й такої красенної онучки у мене не було б. Тому ми знову товаришуємо.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page