Я бачила, як чоловік закохується в іншу жінку на моїх очах, в нашому домі, але нічого не могла вдіяти.
Він привів її в наш дім, як вчительку літератури, то була така традиція: директор школи знайомить новеньку з колегами.
Колись знайомство було на природі, а тепер у нашому великому будинку.
– Наталю, знайомся, це Ольга Дмитрівна і її чоловік Тарас.
Я усміхалася звично, бо скільки вчителів я бачила за ці двадцять років. Тим більше, що вона була така вся непримітна: велетенські окуляри і мішкуватий одяг. Я ще тоді подумала, як вона знайшла собі чоловіка.
А потім зрозуміла як.
Я бачила чудо, як ця непримітна жінка усміхнулася і вона справді аж засвітилася зсередини. Я керую багатьма людьми і бачу на роботі ще більше, тому певно скажу – це була унікальна жінка, доброта з неї так і линула.
А ще вона з чоловіком були молодятами, це було видно по кожному погляду, по тому, як він поправляв їй пасмо волосся за вухом. Ми з Толиком сиділи навпроти, і я відчула укол у грудях. Ми теж колись так світилися. Двадцять років тому.
Тепер наші розмови – це про побут, про їжу і гроші.
Я командую в домі, бо у нас троє синів і має бути дисципліна. Це передалося і на наші стосунки з Толиком. Все чітко розподілено за обов’язками і закріплення хорошої поведінки винагородою.
А тут Оля, яка роздає добро просто так, всі у неї хороші, милі і найкращі, всіх хвалить, у всіх відмінні оцінки в класі з літератури. Толик розповідав.
Так наче й з іронією, що надто вона добра до дітей, так дисципліну порушить, але я бачила, як він при цьому замріяно усміхається.
Я ж чекала, коли Оля Дмитрівна видихнеться, коли прибіжить до директора з проханням вгомонити учнів, коли попросить менше годин, коли не захоче виходити на заміну…
Але рік пролетів, а вона й далі та сама. Діти їздять на олімпіади і привозить перші місця, Толика розпирає від гордості, коли мені це розказує. Я ж тільки стискала кулаки.
Але я не хотіла їй цього, повірте, не така я людина.
Сталася аварія, Толик проїжджав поруч і витягнув Ольгу з машини та її чоловіка, викликав швидку. Олі нічого, а от чоловік…
Толик дав їй кілька тижнів для відпочинку, щоб прийшла в себе. Ми були на церемонії, але я поїхала геть і не допитувалася, як вона себе почуває, адже й сліпому видно, що побивається за чоловіком.
Саме Толик був тим, хто прийшов до неї додому, коли вона не вийшла на роботу.
Знайшов у квартирі, де вона сиділа на підлозі, оточена речами Андрія. Вона не їла нічого тижнями – шкіра та кістки, очі запалі.
Толик не роздумуючи забрав її до нас. “Вона не має тут подруг, нікого. Не можу залишити”, – сказав він мені. Я кивнула, хоч і зривалося з уст питання: така добра і не має подруг? Щось не так!
Він годував її з ложечки. Суп, кашу – те, що вона могла проковтнути. “Відкрий ротик, Олю, ще ложечку”, – казав він м’яко, і вона слухалася, як дитина. Ввечері читав їй книжки – її улюблені, літературу. “Пам’ятаєш, як ми на вечорі говорили про По? Давай почитаємо”. Вони сиділи в вітальні, вона на дивані, загорнута в плед, він поруч. Потім дивилися фільми. Старі романтичні комедії, які вона любила з Андрієм. Толик тримав її за руку – “для підтримки”, казав він. Я стояла в дверях, спостерігаючи. Вони не переходили межі. Я це знаю.. Але я бачила іскру. Його очі світилися, коли вона вперше всміхнулася за місяці. “Анатолій Петрович, ви рятуєте мене”, – шепотіла вона.
Сини дивилися на це з подивом. Старший, Вітька, питав: “Мам, а це нормально?” Я казала: “Вона в горі. Тато допомагає”. Але всередині кипіло – я не могла контролювати тепер нічого в домі.
Сини почули тріщину і почався непослух, грубіянство, а Толик рятував інше молоде життя.
Мені прийшлося стати ще строгішою, за двох, і сини мені це й досі пригадують. Вони не розуміють, до чого все котилося.
– Лагідна мама? А ви були до мене лагідними дітьми? Як не шибку розбили, то в сад полізли, то запах від вас. Ви мої нерви берегли?
Замовкають. Хай батька спитають, де він був в той період.
За місяць Оля стала на ноги, поїхала на свою квартиру і мій чоловік подарував їй кошеня. Вона назвала його як чоловіка.
– Андрійко мене вдома чекає, – і світиться.
Знову почала світитися, працювати, але все одно приходила до нас щотижня. “Ви моя сім’я тепер”, – казала вона. Толик сяяв.
Коли вона поїхала додому після чергової вечері, я йому сказала:
– Ти можеш мати ілюзії, любий, але ти б з нею і тижня не витримав. Повір, я це знаю. Можеш мріяти, можеш любити. Але знай, що у твоєму життя є ми з синами. Подумай про це.
І одного дня він попросив колегу – молодого вчителя фізкультури, Петра, – возити її в місто. “В кіно, в кафе. Їй потрібно відволіктися”. Петро погодився.
Через два роки вона вийшла за Петро заміж. У них двоє дітей. Але щастя не було. Я бачила, коли вона навідувала нас.
Очі сумні, усмішка вимушена. “Петро добрий, але… не те”, – зізнавалася вона мені одного разу, коли ми пили чай на кухні. Ось так буває, коли не співпадають душі, але вже є діти.
Толик грав з її дітьми в саду, сміявся голосно, світився.
Наші сини приводять в дім наречених, я в жодній не бачу того світла, що йшло від Ольги і її чоловіка. Звичайно, що я кажу про це вголос, що не підходить вони. Сини зляться, наче мені неможливо вгодити.
Якщо бачиш чудо в житті, то питаєш себе: чому не дано моїй дітям, чим вони не заслужили.
Для невісток я погана свекруха, добре, що Толик добренький. Оля змінила мене, хай сама тепер дуже змінилася, все ще добра, але таким тихим світлом.
Інколи думаю – а якби вони справді зійшлися, чи були б щасливі? Може, я – зайва?
Але Толик каже, що кохає: “Я кохаю тебе, Олено. Завжди кохав” і дарує безглузді листівки з сердечками.
Я завжди стаю осторонь, коли приїжджає Оля, йду з дому, не хочу їм заважати, вони один з одним стають кращими версіям себе. Я не маю сили це перекреслити. Хочу вірити, що шлюб – то там, де двоє спільно і вони стримаються перед усіма випробуваннями. Якщо постійно контролювати, то забираєш в іншого можливість самому опиратися спокусам. Чи як вигадаєте?
