Я одружився з жінкою, яку дуже віддано кохав. У своїй дружині знайшов усе, про що можна тільки мріяти: ніжність, шляхетність, глибоку порядність і культуру.
Вона скрізь досягала успіху: вміла так розпорядитися грошима, що вистачало на все необхідне, у квартирі був ідеальний порядок. А як готувала – пальчики оближеш!
З Галкою мені було дуже легко. Ми часто ходили у кіно, іноді – на танці, концерти, бували у турпоходах, їздили на море. З роботи я не йшов, а летів, як на крилах, так хотів знову побачити свою кохану.
Тільки одна річ затьмарювала наше життя – минуло п’ять років від часу нашого одруження, а дітей у нас не було. Ми вже думали взяти з сиротинця дівчинку. Але тут один за одним у нас народилося троє синів.
Тепер щастя було повним. Турбот у дружини побільшало, але вона скрізь встигала, не скаржилася. Хіба зрідка я помічав, що очі її сумні.
Зате я вічно скиглив, що у мене щось боліло. І Галя, вишукуючи різні рецепти, напувала мене різноманітними настоянками, втішала. Щороку я їздив на курорт покращувати здоров’я.
Минали роки, а моя любов до дружини та дітей лише міцніла, і я дякував Господу та долі, що послали мені таку дружину.
Але сини виросли, здобули вищу освіту, одружилися, подарували нам онуків. У них тепер свої сім’ї, турботи. А ми з дружиною, обоє пенсіонери, залишилися вдвох і раділи, що добре прожили своє життя.
Раділи доти, доки я у свої 65 років не поїхав до місцевого профілакторію. Там я зустрів Мирославу, яка зруйнувала моє сімейне щастя. Вона була молодша за мене на 20 років, любила погуляти. Я втратив голову, на мене ніби знайшло якесь затьмарення.
Приїжджаючи у вихідні з санаторію додому, я пащекував до дружини, чіплявся до неї через дрібниці. Все в хаті мене дратувало, хоч Галя завжди зустрічала мене з усмішкою та увагою.
Дійшло до того, що одного разу, не контролюючи себе, я такого їй наговорив, що згадати соромно. А потім вимагав розлучення, поділу квартири та майна.
Сини й невістки вмовляли мене не робити дурниць, не ганьбити ім’я сім’ї, посоромитися бодай онуків. Але мене вже ніхто і нічого не могло зупинити. Перед очима постійно стояла та, молода, хоча моя дружина у свої 60 років була і стрункішою, і красивішою, і розумнішою.
Свій сімейний затишок я зруйнував сам. Машину продав (гроші “з’їла” інфляція). Дача заросла бур’яном. Свої плани я будував лише з Миросею. Вона дуже любила дорогі подарунки, а коли їх не було, відверталася від мене.
Якось моя майбутня молода дружина поїхала до санаторію (це було взимку). Цілий місяць я чекав на неї з нетерпінням. На той час сини купили мені однокімнатну квартиру. Колишня залишилася Галочці, оскільки діти не хотіли руйнувати наше родинне гніздечко, де пройшло їхнє щасливе дитинство.
Настав день приїзду Мирослави. Я приготував вечерю, купив квіти (своїй дружині квітів я не дарував навіть улітку) і пішов на вокзал, сподіваючись на щасливу зустріч. Але серце передчуваючи лихо, тривожно стукотіло.
А вона (о Боже, краще небо впало б на мене!) вийшла з вагона під руку з молодим чоловіком. На мене ж подивилася з огидою, вдавши, що не знає.
Я кинув їй услід квіти, розтоптав їх і заплакав від безсилля. Але потім, трохи охолонувши, відчув полегшення, ніби прокинувся після важкого сну. Я поплентався до себе на 7-й поверх, увійшов у порожню квартиру і просто зліг.
Пізніше я дізнався, що таких простаків, як я, Мирося мала багато. Законного чоловіка вона не мала. Дітей вона теж мала. Жила одним днем. Я усвідомив, що натворив, але було пізно, адже я втратив усе.
Мої мрії про щасливе життя з молодою дружиною перетворилися на дим і зникли. І навіщо я погнався за цим? Чого мені не вистачало?
Часто тепер згадую своє колишнє щасливе життя, кохану дружину, дітей, онуків. Думаю про те, як легковажно я втратив повагу від близьких і як мені тепер доживати свій вік.
Особливо важко у свята, коли вся родина (без мене) збирається разом. А моя колишня дружина, мама, бабуся – у центрі уваги.
Вона привітно зустрічає синів, невісток, онуків, готує для кожного улюблені страви, купує подарунки. І на кого я проміняв таку жінку? Думки, одна важча за іншу, турбують душу. Але відповіді на свої запитання я не знаходжу.
Все частіше і частіше я спеціально проходжу повз будинок, де моя колишня квартира. Дивлюся на дорогі серцю вікна, балкон, на якому сушиться випрана Галочкою білизна. Тепер я все роблю сам: перу, прибираю, готую щось поїсти.
А іноді находить на мене така туга, що просто не знаходжу собі місця
Знаю, що таке не прощається, хоча вибачення я й не просив від сорому за вчинене. А може, спробувати, раптом, пробачить?
Фото: 2022.
