Мій теж сказав, що я сама себе до такого стану довела, то він не буде до мене через пів міста їздити:
– Добре, що мати моя прийшла та нас погодує. Могла б і залишити борщу якогось, раз надумала там вилежуватися.
Я не знала, що на це сказати. все життя навколо нього та дітей кручуся, з роботи та в магазин, а далі за плиту тупцювати, наче я цілий день за прилавком не стояла.
От ноги й підвели, наче знаєш, що як сам за себе не подбаєш, то ніхто не подбає, але отак гляну на цих жінок в палаті і бачу, що ніхто з них за себе й не думає, а все випитує чи їхні чоловіки поїли, чи матері-свекрухи дітей нагодували, перепрошують, що ще день чи два будуть тут, а там знову ретельно виконуватимуть свою роботу.
Дивлюся я на все це і аж мені очі відкриваються, що я отак все життя, мов та білка прокручуся, а ніхто й не поцінує. Свекруха телефонувала з претензіями, що квартира геть занехаяна, вона буде генеральне прибирання робити, а я й зраділа, все мені легше.
Верталася я додому на автобусі, щоб гроші зекономити, ледве доїхала, зате он яка господиня. Зайшла в квартиру і застала картину: свекруха мою восьмирічну доньку вчить суп готувати:
– Ти дивися, що бабуся робить і так роби, бо хто буде про братика і тата піклуватися?
Я мало назад не вернулася, але певно щось таке було у мене на обличчі, що раптом і чоловік з дивану зіскочив і син з-за комп’ютера визирнув.
– Ану встали і помогли бабусі на кухні, а ти, Вірочко, ходи мамі розкажеш, як ти тут без мене. Та й ви, мамо, теж дайте хлопцям роботу, а ми почаюємо.
– Ти що? Я вечерю готую.
– Як хочете. Олексію, принеси мені чаю.
Чоловік далі влігся на диван, а син за комп’ютер, свекруха гриміла посудом і голосно зітхала, чай мені вона принесла.
Після того, як всі повечеряли, то вона взялася мити посуд, але я сказала, щоб вона вже їхала додому, бо й так втомилася.
– Олексію, помий посуд, а ти, Ромчику, поможи татові.
– Що? Я не буду жіночу роботу робити!
– Це не жіноча робота, а допомога по дому. А як не будеш, то я поїду жити до матері, а вас тут обох залишу.
– Я не хочу жити з татом, – вигукнув Роман.
– Прийдеться, бо інакше – помагай.
В результаті посуд був немитий, чоловік пішов до матері жити, син сказав, що буде мити посуд за собою і має право лишитися в новій родині.
Олексія не було десь місяць, а потім прийшов.
– Слухай, мама мені сказала, що не буде мене стільки терпіти вдома, каже, що вже не може так крутитися в свої роки.
– Прекрасно, якщо вона це сама усвідомила. Ще б ти нарешті зрозумів, що мені треба допомагати на кухні.
– Я стомлююся з роботи, ти цього не розумієш?
– А я на роботі не стомлююся? Мені за просто так гроші платять?
– Яка твоя зарплатня, а яка моя!, – й далі гнув своє чоловік.
– Якби я була твоєї комплекції та сили і уміння, то я б теж вантажівки водила, але я жінка і працюю на тій роботі, яку здатна виконувати в силу своїх фізичних даних. Ти б теж мою роботу не робив, бо якби тобі всоте за день нахамили, то ти б не мило усміхався.
Та посудіть самі, ми ж не кажемо аби вони замість нас готували чи прибирали. Просто є дні, коли можна й самому вечерю приготувати, коли ти перший прийшов додому, і уроки перевірити, і за собою у ванній протерти. Та за таке жінка й винагородить і відчує, що про неї піклуються. Хіба я не те щось кажу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
