— Ігоре, я не бачу своєї оранжереї. Де мої помідори, які я плекала з останніх холодів? — голос Галини Дмитрівни тремтів, але не від слабкості, а від напруги, що розливалася всередині.
Зять неспішно відпив із пляшки, витер губи тильною стороною долоні й осяяв її своєю фірмовою «успішною» посмішкою.
— Ми її прибрали, Галино Дмитрівно. Тут тепер буде зона для релаксу. Басейн із підсвіткою, шезлонги… Хіба не чудово? Тепер у вас з вікна буде європейський краєвид, а не отой ваш «сільгосппроєкт».
— Ви зруйнували мою працю, навіть не спитавши? Там же були добірні саджанці…
— Ой, облиште, мамо! — втрутилася донька Ольга, не піднімаючи очей від смартфона. — Ігор підрахував, що ваші овочі золотими виходять. Дешевше в маркеті купити ідеально чисті, ніж вам тут здоров’я залишати. Ми ж про вас дбаємо, щоб ви відпочивали як люди.
Галина Дмитрівна мовчала. Усередині щось обірвалося, але на зміну розпачу прийшов холодний, кришталево чистий план.
Вона зрозуміла: слова тут безсилі. Тут потрібні дії, такі ж масштабні, як і їхня зухвалість.
Сумка з медикаментами, які вона щойно привезла з міста, вислизнула з пальців і важко впала на втоптану стежку.
Галина Дмитрівна навіть не глянула вниз на розсипані блістери. Вона дивилася прямо перед собою, але знайомої картини не впізнавала. Світ немов похитнувся.
Там, де ще вранці, до її від’їзду в районну лікарню, височіла акуратна конструкція під плівкою, тепер зяяла потворна, сира пустка.
Земля була понівечена, ніби тут пройшла важка техніка. У жирному ґрунті, змішаному з піском, біліли переламані, понівечені стебла.
Це були її «Волове серце». Сортова розсада, яку вона виходжувала з лютого, гріла під лампами, загартовувала на підвіконні.
На деяких кущах уже висіли зав’язі — маленькі, тверді зелені кульки, що обіцяли стати великими, цукристими плодами.
Тепер вони валялися під ногами, вдавлені в бруд чиїмись байдужими черевиками.
З-за рогу новенького котеджу, який донька з зятем збудували впритул до її старої хатини, вийшов Ігор. Він був у білосніжних шортах і поло, тримаючи в руці пляшку дорогого напою.
На обличчі грала та сама усмішка, яку Галина відчувала як особисту образу — поблажливий вираз господаря життя, який точно знає, як краще для інших.
— О, Галино Дмитрівно! Повернулися? — він привітально підняв пляшку. — Ну як вам простір? Дихати відразу легше, скажіть? Вигляд зовсім інший, перспектива відкрилася!
Галина переступила через зламану дугу каркаса, що валялася на межі. У горлі стояв гіркий ком, але голос прозвучав несподівано твердо:
— Ігоре, де моя праця? Де те, що я ростила пів року?
Зять підійшов ближче. Від нього пахло дорогим парфумом, сумішшю цитруса та якоїсь хімії. Він поморщився, дивлячись на запилені туфлі тещі.
— Ми все знесли, тут буде басейн, — радісно повідомив він, ніби вручав їй нагороду. — Каркасний, преміальної серії! Кілька метрів у діаметрі, з системою очищення. Оля давно мріяла. А то у вас тут хащі якісь, пройти ніде, вигляд із вітальні псує.
На терасу вийшла Оля. Донька ховала очі, нервово смикаючи край легкого сарафана. Вона щось друкувала в телефоні, намагаючись не дивитися на матір і на вчинений розгром.
— Мам, ну не починай, будь ласка, — капризно протягнула вона. — Ігор сказав, так буде краще. Ми ж хочемо відпочивати цивілізовано.
— Олю, там же життя моє, — тихо сказала Галина. — Огірки тільки зацвіли. Я ж просила не чіпати ту ділянку…
— Та киньте ви цей театр! — перебив Ігор. — Це минуле століття. Економічно недоцільно гнути спину на грядках. Я порахував: вода, добрива, ваш час… У супермаркеті все це коштує копійки. І все чисте, мите, без цієї порпанини в землі.
Він обвів рукою тещину ділянку, демонструючи свою зневагу до землі.
— Ми тут лаунж-зону зробимо. Газон рулонний постелимо, туї висадимо. Буде стильно, по-сучасному. А ваші ці порядки… Це «архаїзм», Галино Дмитрівно. Ми живемо в новий час.
Він говорив упевнено, рубав фразами, як сокирою. Йому було байдуже, що цю ділянку Галина з чоловіком піднімали тридцять років тому.
Що кожен сантиметр цього ґрунту просіяний через її пальці. Для нього це була просто територія. Ресурс під забудову. Квадратні метри.
— Ви могли хоча б зателефонувати, — Галина подивилася доньці прямо в обличчя. — Я б пересадила. Я б знайшла місце.
— Та годі, викинули й забули! — відмахнувся Ігор. — Завтра бригада приїде, майданчик будуть рівняти, пісок засипати. До речі, перепаркуйте своє авто, там техніка піде. У нас ввечері гості, треба місце звільнити.
Він повернувся до дружини, миттєво втрачаючи інтерес до розмови:
— Оль, вмикай музику, треба створити атмосферу. І перевір доставку їжі, вони вже виїхали?
Галина дивилася на величезні панорамні вікна їхньої вітальні. Вони спеціально зробили їх на всю стіну, щоб було «більше світла».
Тепер із цих вікон вони збиралися милуватися своїм басейном і нею, яку вони вважали лише завадою на їхній глянцевій картинці.
Вона мовчки розвернулася і пішла до свого ґанку.
— Мам, ти не ображайся! — крикнула їй у спину Оля. — Тобі самій сподобається! Будеш лежати на шезлонгу з напоєм!
Галина увійшла у свій дім. Тут пахло сушеною м’ятою і старим деревом. Закрила двері на засув.
Сіла на табурет біля вікна, не запалюючи світло. Руки лежали на колінах спокійно, але пальці були холодними.
Перед очима стояла картина: зламане стебло з маленькою жовтою квіткою.
Вони не просто знищили рослини. Вони знецінили її зміст життя. За вікном уже загриміли баси.
Сучасна музика почала вібрувати по склу. Ігор з Олею витягли на веранду плетені меблі, розставляли келихи. Готувалися святкувати перемогу над «минулим».
Галина встала. Рухи були чіткими. Вона підійшла до секретера, дістала стару записну книжку.
Там був номер. Петро Михайлович, місцевий господар. Вона колись допомогла його онуці, і він казав: «Галино Дмитрівно, якщо щось треба — тільки скажіть».
Вона набрала номер.
— Алло? Петро Михайлович? Так, це Галина із Садової. Вітаю. Пам’ятаєш, ти обіцяв підтримку? Час настав. Скажи, у тебе органічні добрива свіжі є? Так, саме ті. Мені потрібно багато. Дуже багато. Скільки машин вільних? Дві? Чудово. Везти прямо зараз. Плачу втричі більше за терміновість, але щоб за годину були в мене.
Поклавши слухавку, вона вперше за день глибоко вдихнула. Наступні години тягнулися повільно.
Музика ставала гучнішою. Під’їжджали гості на дорогих авто. Чути було сміх, вигуки захоплення «стилем» будинку.
Вітер доносив запах розпалювача для мангала — різкий, штучний аромат.
Галина Дмитрівна переодяглася. Одягла чисту сукню, пов’язала світлу хустку. Вона не збиралася ховатися.
Рівно о дев’ятнадцятій земля під ногами ледь помітно здригнулася. Спочатку з’явився звук.
Низьке, потужне гудіння важких двигунів. Воно наростало, перекриваючи модні біти з колонок Ігоря.
Ігор, що стояв біля мангала, здивовано підняв брови. Музику довелося притишити.
— Ого! — крикнув він гостям. — Оце масштаби! Хтось серйозно будується. Галино Дмитрівно, це не до вас випадково?
Галина вийшла на ґанок. Вона стояла рівно, склавши руки.
— До мене, — спокійно відповіла вона.
— До вас? — Оля ледь не впустила тарілку. — Мам, навіщо тобі вантажівки? Ти що, щебінь замовила? Ми ж сказали, самі все облаштуємо!
Перша машина, велика й потужна, з високими бортами, загальмувала прямо біля їхнього спільного паркану.
Прямо навпроти тієї самої панорамної веранди. З кабіни вистрибнув водій.
— Господине! Куди розвантажувати багатство?
Галина Дмитрівна вказала на смугу землі, що йшла рівно під вікнами доньки та зятя, впритул до їхньої «зони відпочинку».
— Сюди, хлопче. Прямо ось тут, вздовж фундаменту. Будемо землю оживляти. Виснажилася вона, бідна, нічого на ній не росте, крім амбіцій.
— Мам, ти що?! — Ігор підхопився. — Яке «оживляти»?! У нас гості! У нас фуршет!
— Земля чекати не буде, Ігорку, — лагідно, але гучно сказала Галина. — Їй потрібна справжня пожива. Жива сила.
Водій смикнув важіль. Кузов почав повільно підніматися. І тут їх накрило. Це був не просто запах.
Це була стихія. Густий, насичений, концентрований дух свіжого коров’ячого добрива, що прогрівся на сонці.
Він був майже відчутним на дотик. У гості в світлій сукні миттєво з’явилися сльози на очах.
Шльоп!
Тонни димлячої, вологої маси з характерним звуком упали на землю за кілька метрів від накритого столу. Дрібні частинки розлетілися навсібіч, осідаючи на новеньких стінах будинку Ігоря.
— Стій! Що ти робиш?! — закричав зять, затуляючи ніс ліктем. Голос його зірвався. — Зупини це негайно! Це ж неможливо витримати!
— Вивантажуй до кінця! — перекрила його крики Галина. — Сплачено за повний обсяг!
Друга машина вже діловито задкувала, націлюючись кузовом на простір перед виїздом, блокуючи розкішне авто Ігоря. Запах ставав усе густішим.
Він царював. Він проникав у кожну щілину, вбирався в оббивку меблів, осідав на келихах, просочувався крізь сітки у відчинені панорамні вікна.
Оля кашляла, притискаючи до обличчя серветку:
— Мамо! Це що! Нас зараз знудить! Прибери це негайно!
— Чому ж? — щиро здивувалася Галина. — Це все натуральне. Екологічно чисте. Ти ж хотіла «еко-життя»? Ось, дихайте. Це аромат справжнього села, а не пластику.
Друга вантажівка розвантажилася з особливим завзяттям, створивши мальовничу гору, яка повністю перекрила вид на захід сонця.
Тепер замість «дизайну» гості могли милуватися дарами фермерського господарства.
Над ділянкою повисла атмосфера повного краху. Гості на веранді поспіхом збиралися. Хтось уже біг до машин, закриваючи обличчя хустками.
Вечірка скінчилася, не почавшись. Ігор стояв червоний, ковтаючи повітря, як риба.
— Ви… ви зробили це навмисно! — прохрипів він. — Я викличу служби! Це порушення норм!
— Клич, — кивнула Галина. — Ділянка моя. Земля у власності. Добриво сертифіковане. Готую ґрунт під нові посадки. Ви ж басейн будуєте? Будуйте. А я агрономією займуся. Вам же подобається розмах?
До воріт під’їхало таксі з гостями, що запізнилися. Молода пара вийшла, вдихнула повітря, перезирнулася і миттєво зникла в салоні. Машина рванула геть.
— Ну ось, — зітхнула Галина Дмитрівна. — А казали — друзі назавжди. Тільки життям пахнуло — і нема друзів.
Вона подивилася на місце, де була її оранжерея. Шкода рослин, дуже шкода. Але ця гора до осені перепріє. Стане чудовим перегноєм. Земля все прийме, все переробить. І образу, і людську нерозважливість.
Ігор мовчки почав згрібати подушки з крісел.
— Мамо, як ти могла… — прошепотіла Оля. — Ми ж хотіли просто красиво жити.
— А я хотіла простої поваги, доню, — тихо, але вагомо відповіла Галина. — Але раз у нас тепер усе вимірюється вигодою… Рахуйте. Прибирання цього добра обійдеться вам дорожче, ніж побудова нової оранжереї. Набагато дорожче.
Вона пішла до себе. На порозі зупинилася:
— І так, Ігорку. Вікна зачиніть щільніше. Вітер змінюється. Всю ніч у ваш бік дути буде. Прогноз обіцяли стабільний.
Вона увійшла в дім, заварила чай. За вікном Ігор щось роздратовано кричав у телефон, бігаючи навколо гори
Оля сиділа на сходах, закривши обличчя руками. Галина Дмитрівна зробила ковток чаю. Вперше за день їй стало спокійно. Вона знала, що завтра буде велика розмова. Будуть емоції, можливо, навіть суперечки.
Але басейну тут не буде. І оранжерею вони допоможуть поставити нову. Самі допоможуть, нікуди не дінуться.
Тому що аромат реальності — він дохідливіший за будь-які лекції. Особливо коли це запах справжньої землі, яку не можна просто так викреслити заради красивої обгортки.
Через тиждень ділянка була чистою. А ще через місяць на місці пустки стояв новий, міцний каркас.
Оля прийшла миритися, довго говорила про плани на майбутнє. Про басейн більше не згадували.
Лише іноді, коли вітер дув з півдня, Ігор мимоволі здригався і поспішав закрити вікна, стаючи дивовижно ввічливим і поступливим.
Головна картинка ілюстративна.00
