– Та кому ти треба з двома дітьми, – казав мені чоловік, коли я вкотре була невдоволена відсутністю зарплати і пізнім приходом.

Коли я ще була молода, то думала, що й справді, кому я така треба? Ні роботи, ні талії, добре, що мій ненаглядний Тарас робить мені таку милість і приходить додому і ще пів зарплати віддає на своїх двох дітей.

– А кому ти потрібна, – підтакувала матір, коли я приходила до неї за підтримкою, – ти ж бачила, який він, коли заміж за нього виходила, а тепер терпи.

Та я бачила, що Тарас в компанії перший на гульках і до танцю, і це було в той час головне і дуже круте. А те, що він і досі таким залишався і не вважав, що він відповідальний за когось ще, то вже що поробиш.

Я б так довго жила, якби одного чудового дня, але я про це ще не знала, Тарас нас покинув.

– Кому я тепер треба?, – голосила я перед подругами.

– Та дітям ти треба, а там далі видно буде, – сказали вони.

І справді, дітям я точно треба. Вони люблять мене і без талії і русої коси… То що ще мені треба?

Переїхала я жити в однокімнатну квартиру після розміну і почала вчитися жити з самого початку, жити як доросла людина, яка має надіятися сама на себе.

Я багато тоді що зрозуміла, наприклад, що ціла моя зарплата покриває всі мої видатки на себе і на дітей, а коли жила з Тарасом, то в усіх позичала, вже й друзі робили вигляд, що їх нема вдома.

Чим більше я працювала, тим більше розуміла, що маю знати більше аби легше робити і мати більшу зарплату, добре, що у мене були вільні вечори, коли я вчилася сама для себе і мала з того результат. Далі вже так сталося, що мене відправили вчитися на підвищення кваліфікації і я вже була певна в тому, що на правильному шляху. Знаєте, коли ви не маєте на кого надіятися, то ви й працюєте ретельніше, ви не такі розманіжені, ви не лінуєтеся і не відтягуєте роботу на суботу.

Все у мене було чудово: нова квартира, гарна робота і зарплата, діти росли здорові і щасливі, але не було у мене особистого щастя, не було чоловіка, який би мене любив, а я його.

Мене вже цікавили не красиві очі та усмішка, а те, як він ставитиметься до дітей, чи підтримає мене в хворобі, чи думає він про те, що й я, чи любить те, що й я. Повірте, просто отак повеселитися, то хоч відбавляй кандидатів, але й ті, що наче серйозні, самі не знають, чого вони хочуть від жінки, бо бути вічно молодою і красивою жінка не може і не зобов’язана.

На диво, таким став для мене Вадим, який був самотнім батьком. Ми зустрілися на зборах в школі і там я дивувалася, що хвалили його доньку, а ми ж усі вже знали, що матері вона не має. І так я між іншим спитала кілька порад щодо репетиторів, гуртків і ми почали спілкуватися.

Але було важко наважитися зійтися, бо ж як діти себе поведуть, тому я дуже довго не приймала його пропозицію. Тоді він відступив і я відчула, що без нього я вже не хочу бути ні самостійною жінкою, з великою зарплатою і планами про заміський будинок чи поїздку на море. Я хочу це все здійснювати з ним і я сама попросила його на мені одружитися.

Весілля було пишне, діти несли мою фату і персні, батьки мої плакали від щастя, а я чула, як за моєю спиною шепотілися:

– Звичайно, що йому пощастило, таку жінку відхопив: квартира своя, зарплата велика, гарна, діти дорослі. Я б сам на такій женився, якби не був одруженим.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page