Огорнена благовісною церковною тишею, Уляна заклякла перед іконою Христа. Служба Божа закінчилася годину тому, а вона не поспішала додому: тут, у стінах святого храму, душевно розписаного сумирними ликами святих, жінці було відрадно і надійно.
З великих вицвілих очей Уляни котилися сльози. Нині минуло п’ять років, відтоді як не стало її чололвіка. Згас за кілька тижнів від невиліковної недуги, пише газета “Наш День“.
Чому вона, авторитетна фельдшерка у містечку, не змогла врятувати свого Миколу? Як могла це допустити?
Такі думки постійно виникали у її голові, не давали спокійно жити.
Єдиною її розрадою тепер став син Антон. Він – батькова копія. Такий же високий, ставний, з густим хвилястим волоссям і карими очима. Гадала Уляна – приведе син невістку у дім, яку вона полюбить, як рідну доньку, і заживуть вони у мирі та злагоді.
Та син ніби не чув її, коли заводила мову про його одруження. Створив невеличкий бізнес, зробив ремонт у домі, гарно упорядкував подвір’я. Здається, тепер є усе для синового щастя. Тільки щастя самого чомусь – нема…
І ось вкотре вимолює Ганна у Господа долі для сина. Чим же Антон гірший від інших? І вродливий, і не пияк. Он сусід, друг Антона, і випити любить, і непоказний сам, а яку гарну дівчину взяв! Хіба ж це справедливо?
«Боже, прости. Прости мені за такі слова і думки! І – допоможи!» – мовила Уляна так розпачливо, що й не почула, як хтось легенько торкнувся її плеча. Незнайома жінка допомогла звестися на ноги, поправила шаль на її голові: «Не плачте. Давайте поговоримо. Присядемо на лавочці у дворі».
Замкнута, неговірка за характером Уляна чомусь, як ніколи, захотіла виговоритися перед цією приємною жінкою, яка назвалася Мирославою. Мов хвилі тихої річечки, пливли з її уст довірливі слова. Жінки обмінялися номерами телефонів, і з тих пір майже щодня спілкувалися одна з одною. Виявилося, що Мирослава виховувала доньку сама: чоловік залишив її, як тільки-но дізнався, що вона чекає дитину. Мирослава не дорікала йому, не переслідувала. У свої 36 вона уже перестала надіятися на принца на білому коні, свою вагітність вважала Божим даром. Тому й донечку назвала Даринкою.
Дівчинка росла гарненькою і розумною. Відмінно навчалася в школі. Незважаючи на слабке здоров’я, Мирослава підробляла в’язанням і шиттям, бо хотіла за будь-яку ціну вивести доньку в люди. Однак Даринці, як і тисячам українок, випала гірка заробітчанська праця – роботи за професією після закінчення вузу знайти не змогла.
Навіщо лукавити – матеріально стало їм жити легше. Та серце матері крається за донькою – як їй там, на чужині? Чи не приховує
Даринка щось від неї? Скоро доньці – 30. Мирослава хотіла б уже онуків няньчити, та Дарина чомусь обминає розмову про особисте… Гнітить Мирославу така невідомість, тому вона, як ніхто, розуміє свою нову подругу Уляну, син якої на два роки старший від Даринки.
Останнім часом вони з Уляною дуже подружилися. Разом щонеділі ідуть до церкви, разом гуляють у парку. Можливо, прив’язалися жінки одна до одної тому, що долі у них чимось схожі: обидві без чоловіка, в обидвох – неодружена доросла дитина.
Якось дорогою до церкви Уляна мовила: «Кажуть, молитва має особливу силу, якщо просити Бога не за себе, а за чужого». Відтоді Уляна стала молитися, щоб Бог послав гарну пару Даринці, а Мирослава молилася за Антона.
Скільки було тих щирих, нелукавих молитов за два останніх роки – знає хіба Господь. Та в житті їх дітей нічого не змінювалося. Зі
смутком в очах жінки спостерігали, як чужі діти брали шлюб у церкві. Гуляючи в парку, не раз оглядалися на щасливих молодих мам із дитячими візочками.
Минали за днями дні. А з ними і ще одна осінь – пора весіль. Одного листопадового ранку тишу в помешканні Уляни порушив телефонний дзвінок. «Вибач, подруго, може, розбудила тебе. Спішу поділитися новиною! Днями приїжджає Даринка. Хоче познайомити мене зі своїм нареченим. Ні, ні, він не закордонний пан, а наш, місцевий чоловік. Я така щаслива, подруго, така щаслива! Ти мене чуєш?» – лепетала радісно Мирослава.
Уляна ніби заціпеніла. Не могла вимовити й слова. Звичайно, вона рада за Даринку. Чи ж не за неї вона молилася? І все ж десь у глибині душі вмить прокинулося її друге «я», яке ніяк не хотіло змиритися: чому Даринка, а не Антон?
Вона немолода уже. Важко буде колись йти в засвіти, знаючи, що син залишився сам. Яка щаслива Мирослава… Нарешті дочекалася…
Усього півроку минуло, як Даринка приїжджала додому, та Мирослава ледве її впізнала: сучасна стрижка, модний макіяж… Донька
стала сміливіша, впевненіша у собі. Мирославі не терпілося побачити майбутнього зятя: хто він, як його звати? Де вони познайомилися з Даринкою?
«Чого-чого, а терпіння тобі таки бракує, мамочко», – Дарина обняла матір за худенькі плечі. І розповіла, як півроку тому, коли
вона була удома, зайшла якось до універмагу. Хотіла купити собі перстень із бурштином. Коли приміряла, перстень несподівано вислизнув і покотився до ніг молодого чоловіка, який зайшов до магазину.
Даринка розгубилася, зашарілася. «Ось, візьміть перстень», – сказав він коротко і подарував Дарині такий ніжний погляд, що вона зрозуміла – це він! «Розумієш, мамо, я серцем відчула, що Антон – моя доля! І справді, він чекав мене біля універмагу».
Та Мирослава вже не чула доньчиних слів. Обличчя її паленіло, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. «Антон? Ти кажеш,
його звати Антон? Може, доню, ти ще й знаєш ім’я його матері?»
Дарина не розуміла: до чого тут його мати? Однак відповіла: «Знаю. У неї – рідкісне і гарне ім’я – Уляна».
Мирослава дивилася на доньку як заворожена. Їй аж забракло дихання. Дарина захвилювалася: «Та що з тобою, мамо?»
«Усе добре. Усе дуже добре, донечко», – заметушилася Мирослава по кімнаті, шукаючи свій телефон. Неслухняними пальцями на- тискала кнопки: «Уляно, ми будемо з тобою свахами. Уявляєш, наречений Даринки – твій Антон! Приходьте до нас разом, чуєш? О, Боже, не можу повірити – хіба таке може бути?»
Кажуть, чудес не буває. Виходить, молитва таки допомогла…
Марія МАЛІЦЬКА.
