– Ти моя мама! Як ти можеш так чинити?!
– Можу, – спокійно відповіла Марія Степанівна. – Квартира належить мені. Сподіваюся, ти про це не забув?
Син демонстративно розвернувся і, грюкнувши дверима, пішов геть.
Марія Степанівна гірко посміхнулася. Її охопило відчуття, яке називають «дежавю»…
Двадцять п’ять років тому її чоловік, Тарас, так само грюкнув дверима, вирушаючи до нового, кращого життя. А вона, гордо піднявши голову, дивилася йому вслід, не дозволяючи жодному м’язу на обличчі здригнутися. Вона міцно притискала до себе маленького сина Миколку і гладила його по голівці.
А потім, коли Тарас пішов, сльози хлинули з її очей, і вона дала волю емоціям. Щоб заспокоїтися, Марії довелося довго вмиватися холодною водою. Лише хвилювання Миколки повернуло Марію до тями. Вона зрозуміла, що сумувати не можна. Просто не можна. Адже тепер вона залишилася сама. І більше немає на кого покластися. Вона вмилася, змусила себе посміхнутися, обійняла Миколку, і вони разом пішли на кухню пити чай із печивом. У них усе було добре. Бо інакше й бути не могло.
Марія впоралася. Лише перші вечори дуже хотілося дати волю емоціям, що рвалися назовні. Тарас сказав, що вона вже не так добре виглядає і вже зовсім не та юна красуня, яка колись підкорила його серце. Марія відповіла, що й він уже не той, але Тарас незворушно заявив, що йому можна, а жінка мусить…
Далі йшов довгий перелік того, що «мусить жінка».
Минуло лише три роки після появи їхнього сина Миколи. Ці роки далися Марії нелегко. Вона й забула, що таке почуватися добре.
Маленький Миколка, попри всі труднощі, пов’язані з його народженням, з’явився на світ здоровим і спокійним. Такий собі міцненький малюк. Жодних клопотів матері не завдавав. Від раннього віку відвідував ясла, майже не хворів. Немов усі можливі проблеми взяла на себе Марія…
Тарас же не особливо переймався цими труднощами. Дитину хотіла саме Марія. У якийсь момент вона була просто переповнена думками про малюка. Тарас часто жартував із цього приводу. І саме тоді, здається, почав віддалятися від неї, адже не поділяв мрій дружини. Народження хлопчика, схожого на нього, як дві краплі води, Тараса не вразило.
Пізніше з’ясувалося, що він уже тоді зустрічався з молодою жінкою, яка, звісно, була і кращою, і красивішою, і господинею на всі руки, і розумницею, і красунею. Стара, як світ, історія.
Марія сподівалася, що виховала гідного сина. Вона дуже старалася. Але доля підготувала їй несподіванку.
Коли двадцятидворічний Микола познайомив матір зі своєю нареченою Софією, Марія Степанівна водночас зраділа і заспокоїлася. Софія здалася їй дуже хорошою дівчиною. Красивою, розумною, скромною, серйозною. Чимось вона нагадувала Марію в тому ж віці. Софія щойно закінчила університет і влаштувалася на роботу. Там вони з Миколою й познайомилися, адже він працював на тому ж підприємстві.
Як молодим фахівцям, підприємство надавало їм хорошу надбавку, і молода сім’я жила непогано. Микола і Софія оселилися в квартирі, яку Марія Степанівна успадкувала і кілька років здавала в оренду, плануючи, що син житиме там після одруження.
Відчуття дежавю почало відвідувати Марію Степанівну, коли Софія зізналася, що не виходить у них з дітками. Ця розмова відбулася між ними на свято, під Новий рік, коли Марія Степанівна приїхала до молодих у гості.
Батьки Софії жили в сусідньому місті і ніколи не приїжджали до них. Софія розповідала Марії Степанівні, що один із її молодших братів-близнюків має проблеми, тому нікуди не виїжджають.
– Невиїзні вони… – сумно пожартувала тоді Софія. – Мама знайшла якийсь фонд, там обіцяють допомогти, збирають кошти. Можливо, зберуть потрібну суму і тоді Іванко стане таким, як усі діти…
Марія Степанівна слухала невістку і сумно хитала головою. Вона дуже співчувала і маленькому Іванкові, і особливо батькам Софії, яким, звісно, доводилося дуже нелегко.
– А у нас щось не виходить, — знову сумно зітхнувши, тихо сказала Софія. – Мама казала, що якщо Бог не дає дитину, значить, так і треба. Як це – не треба?
В очах Софії заблищали сльози. Марія Степанівна обійняла невістку і міцно притисла до себе. Вона так її розуміла! Адже в неї все було так само. І навіть Микола зараз нагадував свого батька Тараса. Цей факт найбільше засмутив Марію Степанівну.
Під час цієї розмови Микола зосереджено гортав щось у своєму смартфоні, час від часу посміхаючись, а іноді й голосно сміючись. Що його так розвеселило, він матері з дружиною не пояснював, але було видно, що він переглядає якісь відеоролики.
Потім, відчувши на собі погляд матері, він роздратовано сховав телефон у кишеню, натягнув на обличчя посмішку і заявив, що Софія надто переймається «дитячою темою» і зовсім перестала помічати життя навколо. Мовляв, не так уже й терміново їм треба ставати батьками.
…Того дня Марія Степанівна повернулася додому замисленою. Вона згадувала свої тодішні мрії і ставлення до цього чоловіка. Усе було точно так само.
– Маріє Степанівно, у нас скоро буде малюк! – Софія зателефонувала і повідомила цю новину одного вечора, коли Марія Степанівна прасувала білизну. Не встигла вона покласти телефон, як він задзвонив знову. Телефонував син. Він також був радий і хотів обговорити цю новину з матір’ю.
– Ну от. Усе буде добре! Не варто себе накручувати… – сказала собі Марія Степанівна після розмови з сином і почала розкладати випрасуваний одяг по полицях у шафі.
Коли на світ зʼявився малюк, то Софія зовсім ослабла, Марії Степанівні було її надзвичайно шкода, і вона допомагала невістці з онуком Олексійком усіма силами. Взяла відпустку на роботі і щодня їздила до Софії, залишаючись там, доки син не повертався з роботи, і лише тоді їхала додому.
Марія Степанівна вважала, що передає невістку синові і спокійно їде, адже Софія їй нічого не розповідала. Але виявилося, що Микола зовсім не допомагав їй, вважаючи догляд за малюком суто жіночою справою. І все більше віддалявся від неї, аж поки одного дня не заявив прямо, що йде до іншої.
– Гроші платитиму, не хвилюйся. У цій квартирі поки живи. Якийсь час. Але шукай варіанти, – діловито повідомив Микола дружині, з якоюсь жалістю поглянувши на її «чергову зачіску» і вічні джинси з футболкою. Він подумав, що не розуміє, що колись у ній знайшов.
Із слів невістки, яка зателефонувала їй, Марія Степанівна майже нічого не зрозуміла. Вона одразу приїхала.
– Ах, живи поки в квартирі! Ну-ну… – повільно промовила Марія Степанівна, вислухавши розповідь Софії. – Тільки Микола забув, що це не його квартира. Вона все ще моя. Нічого, Софіє, не плач. Живіть тут із Олексійком і ні про що не турбуйтеся. Батьки тобі допоможуть, я допоможу. Ти не сама. Завтра викличу майстра, поміняємо замки. Якщо в Миколи будуть до тебе питання, відправляй до мене, я йому нагадаю, як усе є.
Софія навіть плакати перестала від здивування. Вона не чекала такої реакції від свекрухи і була просто вражена. Змучена молода жінка обійняла Марію Степанівну і довго мовчала, лише зрідка схлипуючи. Заплакав і прокинувся Олексійко, Софія побігла до нього в кімнату, щоб змінити підгузок і погодувати. Марія Степанівна почала збиратися додому.
– Він виявився не кращим за свого батька! – злилася Марія Степанівна, повернувшись додому. Вона була така сердита що взялася розбирати велику шафу-купе в спальні. Це заняття завжди її заспокоювало і допомагало впорядкувати думки. – Малюкові ледь місяць виповнився! А він уже втомився від побуту і проблем. Місяць!!! Бідолашна Софійка, день із ніччю плутає, не висипається, хитається вся, звісно, красуня з неї зараз не дуже, але ж головою треба думати! Ну, Миколо, зачекай! Ти ще дуже здивуєшся!
– Мамо! Що це за сюрпризи?! — Микола зателефонував Марії Степанівні через тиждень. Виявилося, він щось забув узяти в тій квартирі, приїхав, але не зміг відчинити замок. – Почав дзвонити у двері, а Софія йому не відчинила і через двері повідомила, що замки змінила ти. І всі питання до тебе. Я зараз приїду.
Син примчав одразу. Марія Степанівна сумно подумала, що давно він до неї не приїжджав, а тут, бач, з’явився…
Розмови, звісно, не вийшло. Микола гнівався. Ходив з кутка в куток. Доводив матері, що Софію більше не кохає, а може, й ніколи не кохав. Що жити з нею далі не хоче, і що вона його дратує своїм виглядом, поведінкою і самою своєю присутністю.
– Я хочу розлучитися, на це маю повне право! – повторював Микола.
– Маєш, маєш, – промовила Марія Степанівна. – Тільки на ту квартиру ти жодних прав не маєш. Вона моя.
– Поки що… — загадково сказав Микола, дивно посміхнувшись.
– Боже! Невже ти бажаєш мені… — Марія Степанівна запнулася, не договорила.
– Нічого я тобі не бажаю! Хай вам усім! Ну й обіймайся зі своєю «Софійкою»! Така ти мама!
Син грюкнув дверима з усієї сили, пішов геть.
Минув час. Марія Степанівна продовжувала допомагати Софії, приїжджаючи на вихідні, а одного разу навіть узяла на роботі кілька днів за свій рахунок, щоб побути з невісткою, щоб та могла прийти до себе. Самопочуття Софії дуже непокоїло Марію Степанівну.
Швидко зорієнтувавшись, Марія Степанівна взяла всі турботи про онука на себе.
Три дні Софія просто спала, майже безперервно і після такого відпочинку Софія нарешті почувалася значно краще.
Микола в їхньому житті ніяк не проявлявся, і обидві жінки почали потроху про нього забувати, поринувши в турботи про маленького хлопчика, який ріс не по днях, а по годинах і радував їх.
Минув місяць.
– Мама просить, щоб я приїхала до них, вона нещодавно виписалася з лікарні, – сказала одного разу Софія. – Каже, що хоче бачити онука, що через усі біди навіть не змогла з ним жодного разу зустрітися, про що дуже шкодує… Я думаю, що вона сумує за Іванком, і Олексійко міг би допомогти їй відволіктися. Поїду я, Маріє Степанівно, поживу трохи в мами з татом.
Марії Степанівні стало сумно. Вона дуже прив’язалася до онука і не уявляла розлуки з ним. Але вона впоралася з собою і промовила:
– Цю квартиру я хочу подарувати Олексійкові. Треба з’їздити, оформити.
– Маріє Степанівно… – розгубилася Софія. – Навіть не знаю, що сказати.
– Нічого не треба казати, дівчинко, – усміхнулася Марія Степанівна і відвернулася до вікна, щоб приховати сльози.
– Мамо! Софійка з’їхала, я знаю, ну можу я тепер жити в тій квартирі, га? – прямо з порога спитав Микола, коли зателефонував матері.
– Ні. Вона повернеться, – коротко відповіла Марія Степанівна.
– Та не повернеться вона, мамо! Це моя квартира мала бути! Моя! Безглуздо орендувати, коли є своє житло! Ну, мамо! – обурювався Микола.
– А якщо не повернеться, я здаватиму її, зрозумів! – Я ніколи не пробачу тобі твого вчинку, ніколи, чуєш?! – раптово вигукнула Марія Степанівна і поклала слухавку.
Останні слова вона ніби промовила до власного чоловіка.
Микола одружився вдруге. З новою дружиною вони взяли житло на виплату: допомогли її батьки. Матір на весілля і новосілля він не запросив, але надіслав повідомлення, де все барвисто описав, додавши яскраві фото. Марія Степанівна певною мірою раділа за сина, що в нього все склалося, але про своє рішення не шкодувала.
Софія повернулася жити в ту квартиру, вийшла на роботу. З колишньою свекрухою вони багато спілкуються, часто бачаться. У них збереглися чудові стосунки.
А в новій сім’ї Миколи дітей немає. З подружжям усе гаразд, але дива не стається. Марія Степанівна, дізнавшись цю новину, вирішила, що справедливість на землі таки існує. І той самий бумеранг. Бо тепер син, саме Микола, дуже хоче дитину.
– А от ні, Миколко, – сумно зітхає Марія Степанівна, наливаючи собі кави. – Прийшов час збирати каміння. До того ж у тебе вже є син. Тільки він тобі чомусь не потрібен. Звісно, адже його мама Софія, яка тебе дратує! А тут кохана жінка. Це інше… Зовсім не інше, синку. І зверху все бачать.
