fbpx

Та пані ще й руки в боки узяла до мене – хотіла, напевне, щось довести чи собі, чи моєму Павлу, а може й мені. Отакенні очі в неї були, як полетіли в коридор її речі, а вслід речі мого ще тоді чоловіка. “Я цього не подарую, ви мене згадаєте” – горланила вона збираючи в сміттєвий пакет свої пожитки. Таки я її згадала, але десь за рік

Та пані ще й руки в боки узяла до мене – хотіла, напевне, щось довести чи собі, чи моєму Павлу, а може й мені. Отакенні очі в неї були, як полетіли в коридор її речі, а вслід речі мого ще тоді чоловіка. “Я цього не подарую, ви мене згадаєте” – горланила вона збираючи в сміттєвий пакет свої пожитки. Таки я її згадала, але десь за рік.

Я ще від тих мамів і бабусь для яких шлюб – то єдиний варіант щасливої долі для дівчини. А вже як у тому “замужі” будеш ти жити, не головне – на першому місці те, що ти туди таки втрапила.

От так і з Павлом моїм вийшло. Чи й кохала, а все чула: “Звернув увагу. Кавалерів інших не маєш, а тобі вже 19. Думати вже треба про сім’ю, бо вік у дівки короткий”.

Чи я раділа, коли Павло таки покликав мене заміж, а мама і бабуся аж підстрибували. Самі мені сукню ладнали, справили весілля і відправили у гуртожиток до чоловіка жити. Були обоє горді і щасливі, бо вже могли сказати знайомим: “А наша Ніна – замужом”.

А я швидко зрозуміла, що не буде мені щастя біля Павла, бо й він оженився тому, що мав уже аж 27 років і мама із татом всі вуха обсіли: “Веди у дім невістку”. От так ми виконали обов’язок перед батьками, заспокоїли їх, а як будемо жити під одним дахом – не знали.

Та день при дні, рік до року, уже й звикли ми одне до одного, уже й діти у нас. Я собі заради дітей уже живу, а чоловік заради вихідних: риболовлі, чи старого москвича що в гаражі. Не були ми щасливі, та де те щастя, хіба в книгах, та в казках, що в дитинстві нам читали?

Мені було за сорок, як вирішила їхати на заробітки. Нужди не було – була безвихідь. Ми ж у однокімнатній квартирі жили, що тату моєму належала. Донька заміж вийшла, чоловіка її швидко не стало, а трійня на руках лишилась. От і подалась я у світи, аби заробити їй на життя і може, якщо поталанить, то й на дім власний.

П’ять років минуло, як набирає мене син:

— Мам, я від тата щойно. Ви розлучаєтесь? А чому квартиру йому лишила? Мене його жінка друга і на поріг не впустила.

Ох, як швидко я із Англії приїхала. Пробувала та пані мені щось довести, та голосом не узяла, та й куди проти документів підеш – квартира моя. От так я й розлучилась із Павлом. Ніби скинула із плечей камінь який, навіть шкодувати не стала, хіба обурювало те, що він от так посмів вчинити.

Рік минув. Я вже й дім доні придбала і додому повернулась на стару роботу. Можна було б ще в Англії працювати, та не моє. Бачте, гарна картинка отой закордон, от тільки ти там чужий і не свій. А вдома, то є вдома.

І от, приходять до мене діти і давай просити тата простити і назад прийняти:

— Ви все життя разом прожили, мамо. Діло до старості йде. Ви при купці і нам легше. Ти собі раду можеш дати, а тато – сирота без тебе. Ну буде він жити у нас, але ж хіба то діло, як у одному домі три покоління? Та й тобі легше – у тата гарна зарплатня і пенсія непогана.

Ну, от тепер що хоч роби, бо Павло мій лишився, як палець один у світі. Рідні немає, тож і стає на те, що піде жити до котрогось із дітей. Але куди: у сина однокімнатна, а в доньки хатина на дві кімнати і там їх четверо?

Я б і рукою махнула, бо мені до його долі пусто, та ж діти тата не залишать – будуть пнутись, аби щось вирішити. А з їхніми статками багато і не вирішиш.

От як мені тепер бути?Невже от така у мене доля із тим чоловіком: що змолоду, що у старості через обставини разом бути? А чи вже із мене досить? Думати про себе, чи все ж допомогти дітям?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page