Нас з сестрою ростила бабуся, Марія від мене молодша на два роки. Мама й тато були за кордоном і заробляли нам на безбідне майбутнє і безбідне життя. Ми мали з сестрою все, що тільки хотіли, бабуся нам ніколи не відмовляла, тому для мене стало несподіванкою, коли вона вперлася, щоб я не виходила заміж після школи.
– Ні, і ще раз ні! всі йдуть вчитися, а тобі яка прикрість, що ти заміж хочеш?
– А що таке, ба? Він гарний, вже працює, батьки квартиру куплять от і будемо жити. хіба не для цього жінка створена?
– Але ж не в твої роки! Я поговорю з твоєю матір’ю.
Але мама була на моєму боці і скоро нам купили квартиру двокімнатну і ми переїхали туди жити. Я була така рада, сімейне життя видавалося просто раєм.
– Василю, я вже свою частину в сімейний бюджет вклала – це квартира, а тепер ти маєш мене забезпечувати.
Так і було, Василь працював, а я витрачала гроші на себе і на побут. Мені дуже подобалося ходити по магазинах і салонах, експериментувати з зачісками і макіяжем, гарно одягатися, щоб все пасувало: і плаття, і сумочка, і туфлі…
Але через три роки Василь геть змінився, почав про дітей казати, сказав, що не може мене прогодувати з такими запитами, а потім пішов.
Мама нічого не казала. а от сестра з бабусею вже дуже старалися:
– І що тепер? На що жити будеш? Знову заміж вийдеш?
І я подумала, що це гарна ідея і почала шукати нового жениха. Що там мені було тих років, лише двадцять два, а гарна я була дуже. Ще й мама грошей підкидала аби я гарно одягалася і на прожиття.
Отак я й зустріла свого другого чоловіка Олексія, він був старшим за мене на десять років і мав роботу у свого батька, з часом мав успадкувати його будівельну компанію. Мені подобалося з ним жити, він був щедрим, але я вже собі гроші відкладала, бо вже знала їм ціну. Ми так прожили десять років, я думала, що у нас все чудово, як тут він сказав, що його секретарка буде мати його дитину.
– Але ти казав, що не хочеш дітей, – я не розуміла, що діється.
– Так, казав, але я свою дитину не залишу.
Я раділа, що отримала кругленьку суму і ще собі добре відклала, але все одно думка про майбутнє мене не покидала. Чи йти вчитися, чи вже пізно?
Та й я досі не знала, чого хочу від життя, яку хочу професію.
І ось тут мене й гукнув мій однокласник:
– Анно?
– Коля?
Ми посиділи на каві, виявилося, що він теж розійшовся з жінкою, пожартували з цього приводу, пожалілися на життя.
– Але ти гарно вчилася, чого все закинула?
– Думала, що мені те навчання ніколи й не пригодиться, адже я заміж вийшла.
– То ходи до мене. Будеш мені помічницею, але я поки багато не зможу платити, тільки запустив свій проєкт.
І отак я знайшла роботу, на якій не платили, але мені було важливо, що я всього вчилася і Микола був терплячим вчителем. А якось я помітила, що він завжди першим на роботі і останнім йде. А одного разу вирішила, що таки прийду перша і вже без двадцяти восьма відкривала офіс, як бачу Миколу, що чистить зуби і збирає постільне з дивану.
– Ти, що тут живеш?
– Так, я ж суджуся за квартиру…
– Тоді сьогодні до мене і я не приймаю відмовок. Ти мені допоміг і я тобі допоможу, це найменше, що я для тебе зроблю.
Отак ми почали жити разом і потім я зрозуміла, що не можу без цього непоказного чоловіка жити. У нас двоє дітей, своя дача і тримаємося на плаву, як можемо, але я дякую Богу за все, бо я поруч з найріднішими.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
