Ця історія почалася з того, що я, незважаючи на протести своїх батьків, все ж вирішила піти жити до родини чоловіка, адже він був єдиною дитиною, і залишатися в їхньому домі вважалося своєрідним обов’язком. Мої батьки не схвалювали цього рішення, особливо мама. У нас була велика господарка, і мама неодноразово повторювала, що мені немає потреби кудись іти. Та я вже вперлася у своє, бо відчувала, що не зможу жити ні з ким іншим, окрім Семена.
– Доню, у нас велика господарка, ну чого до нас не йти? – не раз казала мені мама, намагаючись зупинити.
– Мамо, Степан не хоче, а його батьки кажуть, що він не буде наймитувати в багачів, а краще вже в своїй хаті, – відповідала я щоразу, хоча сама відчувала внутрішнє занепокоєння.
– Дивися, дитино, – казала мама, – в разі чого, що б не сталося, ми завжди тебе приймемо.
Вона хвилювалася, бо знала, як важко іноді бути невісткою, особливо в сім’ї, де панують інші звичаї та побут.
Але я все одно йшла назустріч своєму щастю, і хоча всередині було трохи тривожно, думала, що з усім зможу впоратися, адже головне – це любов до Семена.
Перші дні в новій родині стали для мене справжнім випробуванням. Моя свекруха з самого початку почала намагатися довести, що я ні на що не придатна, що я – лінива й безгосподарна. На кожному кроці я лише й чула:
– Та що вона вміє? Їсти зварити? Та такого наварить, що тільки свиням вилити можна! А якби не розбудили, то спала б до полудня!
Мені було дуже прикро, адже я знала, що у своєму домі мені завжди говорили, що я – працьовита й здібна дівчина.
Проте для свекрухи все, що я робила, було неправильним. Я не знала, як можна зварити смачний борщ без м’яса, бо звикла, що в нашій сім’ї страви готували на смальці чи маслі, а тут усе варилося на олії. Це було для мене дивним і незвичним, адже вдома ми їли котлети, ковбаси, а в домі свекрухи мене пригощали стравами, які мені здавалися пісними і несмачними.
Одного разу свекруха показала мені, як «правильно» готувати їжу. Вона зварила щось на підбитому борошні з морквою та цибулею – страва вийшла така бліда й несмачна, що я не змогла навіть її скуштувати. Навіть картоплі тут не можна було їсти вдосталь, а якщо я просила щось додати, мене тут же брали на кпини:
– О, наша багачка нам їсти наварила! О, невісточка знову чимось незадоволена, а що таке? Чому не кланяємося в ноги?
Я намагалася знайти компроміс, хотіла привчитися до їхніх звичаїв, але всі мої зусилля були марними. Нам із Семеном навіть не дали окремої кімнати. Ми жили в кімнаті, яка була прохідною і яку постійно навідували свекри, щоб подивитися телевізор. Вони начебто просто заходили до нас, але насправді постійно наглядали за мною, і кожен мій крок був під їхнім контролем. Я почувалася наймичкою у домі, який мав стати моїм новим життям.
Семен спершу не розумів моїх нарікань. Він вважав, що я перебільшую, що його батьки добрі й справедливі люди. Та з часом, коли він сам побачив, як свекруха ставиться до мене, почав задумуватися. Проте коли Семен сказав батькам, що ми хочемо жити окремо, ті не вгавали:
– Сину, ми тебе виховали, доглядали, а ти нас проміняв на цю чужу дівку? Одна мати у тебе, жінки ще будуть! – вигукувала свекруха, ніби не розуміючи, що ми – дорослі люди, які мають право на своє життя.
Це стало останньою краплею. Я не могла більше терпіти їхніх докорів, і тоді сказала, що при надії, але якщо ситуація не зміниться, то я поїду додому. Всі мовчали, не знаючи, що сказати. Я відчувала, що так більше не можна, що настав момент, коли я повинна відстоювати свою гідність і своє право на спокій.
Після цього Семен, хоч і вагався, встав, узяв мене за руку і ми, не озираючись, пішли. Наступного дня він забрав наші речі і домовився з моїми батьками про тимчасове проживання, поки не знайде нам окреме житло. Моє серце аж затремтіло від радості, коли ми нарешті почали своє нове життя. Вдома, з батьками, я почувалася як в раю: мама накривала для нас стіл, приносила смачні сніданки.
Одного ранку, коли я сиділа за столом і їла картоплю з маслом і маринованими грибочками, сльози зрадливо навернулися на очі. Я відчула себе щасливою, і водночас мені було прикро, що я витратила стільки часу на зусилля, які ніхто не оцінив. Якби не пішла від свекрів тоді, можливо, ми з Семеном уже б не були разом. Ми б не мали ні дітей, ні онуків, ні нашого затишного куточка.
