– Не сумуй, бабусю, ми скоро приїдемо, – кажуть, а я вже на всі голоси, а як пішла на город, то вже й не стримувалася.
– Помічники мої любі, – голосила над грядками, – Все спололи, що лиш могли, ні морквочки, ні бурячка, ні полунички…
Зайшла на подвір’я і сіла на лавку, звідкись і кіт з’явився, але ще смикав ногою, намагаючись скинути рожевого банта, Бровко з буди не вилазив, бо як показати себе такого модно вистриженого і ще й нігті йому намалювали, через пів години прийшла квочка з курятками, горда і пишна, що всіх встерегла курчаток від дитячих ручок, далі зійшлися кури і півень ходив боком, щоб не було видно, що у нього лиш кілька пір’їнок на хвості лишилося.
Хороші у мене онучки, люблю їх сильно, але ж уже й треба до роботи їх привчати, бо з доньками у мене ніяк не виходило. Як згадаю, що вони вареники вчилися ліпити, то в свині аж живіт скрутило від того сирого тіста, що довелося викидати.
А це тепер мені така прийшла розплата.
В молодості ні на що не вистачає часу, все сама бігала та шарпалася, ніхто не міг мені догодити ні в порядку, ні в чому. Все мало бути або по-моєму, або по-моєму. Діти мої застеляли свої ліжка, а я на їхніх очах те все скидала та перестеляла і на похвалу не скупилася.
– Елементарне не можете зробити!
Ямки криво робили, пололи повільно, підгортали неякісно, прасували як-небудь і тарілки за собою погано мили.
– Все я сама маю робити, та в мене дві дівчини, а таке враження, що хлопців виховую! Та ви трохи думайте про матір!, – кожного вечора казала я їм і на їхніх очах все переробляла та переінакшувала.
Вийшли мої дівчата заміж, то й не дивно, що мені видзвонювали, як ту страву чи іншу робити, а я ж лиш тому горда:
– Ага, не слухали мене тоді, а тепер прийшлося! А я ж казала, – пишалася я.
Проте, доньки все частіше питали того Інтернета, ніж мене, він же не кепкує з запитань. Але я була певна того, що я вся така правильна і вся героїня, просто доньки вже мені такі дісталися, що їх навчити неможливо.
А потім старша привезла своїх діток до нас на літо і сама на кілька днів лишилася. І мені на голові волосся заворушилося – вона була моєю копією! Все сама зробить і докорами присипле, а діти раз зробили, а потім вже й не хочуть.
– Орисю, – кажу я їй, – ти їдь, дитино, на роботу, там відпочинь, а діти будуть у мене. Ми собі разу дамо.
І отак я з дітьми всюди і пояснюю і показую, хоч і не до пуття вони роблять, але я хвалю. Око сіпається, а я хвалю, сльози котяться, а я хвалю. А вони вже такі раді, що їхня робота оцінена, що вже й без моєї згоди і кота купають, і полуницю сапають та підливають голу грядку, бо зірвали цвіт і просто в землю тикнули, щоб нова швидше виросла.
Накапаю я собі до чаю і далі онуків своїх вчу та Богу молюся аби витримати поки канікули.
Але зате діти поїхали і засмаглі, і поправилися і щасливі. Я в своїх доньок стільки захвату не бачила, коли їх вела на грядку чи в чомусь іншому допомагати. А тут похвалила і сили у дітей подвоїлися чи курчаток з ложечки поїти чи кроликам трави нарвати, чи млинців напекти та пів кухні захляпати і варенням і тістом… А потім все те мити і ще більше по кухні порозмащувати і ще й в шторки руки витерти…
За все треба платити, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
