Я більше не можу тут жити! – вигукнула Олена, сердито грюкнувши дверцятами шафи. – Ця шафа розвалюється, ліжко скрипить, стіл хитається! Усе старе барахло!
Олег здригнувся від несподіванки. Він давно звик до ранкових спалахів невдоволення дружини, але сьогодні в її голосі звучали якісь нові, рішучі нотки.
– Ну, потерпи трохи, люба, – обережно запитав він, відпивши чаю. – Ось назбираємо ще трішки, зберемо на перший внесок, і купимо нову квартиру.
– Та скільки можна вже збирати? – обурилася дружина. – На всьому економимо, нічого путнього не купуємо, а грошей усе бракує й бракує. Це ніколи не закінчиться. З твоєю зарплатою ми так і житимемо в цій занедбаній однокімнатці.
– І що ти пропонуєш? – втомлено запитав Олег. Він уже розумів, що просто так від дружини не відкараскається.
– Нехай мама віддасть нам свою трикімнатну квартиру! – випалила Олена, з гуркотом ставлячи на стіл свою чашку. – Скільки можна тіснитися в цій халупі?!
Гарячі краплі вихлюпнулися на клейонку, розпливаючись бурими плямами по вицвілому візерунку.
– У якому сенсі? – розгублено глянув він на дружину.
– Твоя мати живе сама в трикімнатці, а ми з тобою тіснимось в цих двадцяти метрах! Де тут дітей виховувати? У шафі, чи що?
Олег озирнувся. Їхня маленька квартирка справді була тісною. Старенькі меблі, що дісталися разом із квартирою від бабусі, займали майже весь простір. Розкладний диван, який вони щовечора перетворювали на ліжко, впирався в обідній стіл. Той, своєю чергою, щільно присувався до підвіконня.
– Оленко, але як ти це собі уявляєш? – обережно почав він. – Просто підійти до мами й сказати: «Віддай нам квартиру»?
– А що такого? Їй одній стільки місця ні до чого! Нехай переїжджає сюди, а ми там облаштуємося.
– Але ж це її квартира.
– А ти – її єдиний син. Кому ще їй квартиру віддавати? Чи в неї є інші плани? – У голосі Олени задзвеніли сталеві нотки. – Може, вона її продати хоче? Твоїй двоюрідній сестрі заповісти? Чи хто там у вас іще. А про нас хто подумає?
Олег мовчав, не знаючи, що відповісти. Така розмова була не першою, але вимогливі інтонації в голосі дружини підказували, що вона ще не раз до цього повернеться.
Олена приїхала до Києва п’ять років тому. Як і багато дівчат, вона мріяла про красиве столичне життя, успішну кар’єру й багатого нареченого. Але життя швидко внесло корективи в райдужні плани.
Замість престижної роботи – місце адміністратора в невеликому салоні краси, замість шикарної квартири – куток у кімнаті, яку вона ділила з двома такими ж приїжджими дівчатами.
З Олегом вона познайомилася випадково – у тому ж салоні. Він зайшов підстригтися, розговорилися. Олена одразу зрозуміла – не олігарх, звісно, але свій куток є, і на тому дякувати. Вона вміла бути чарівною, коли хотіла. А Олег виявився з тих чоловіків, які закохуються легко й назавжди.
За пів року вони побралися. Марія Степанівна на весіллі стримано усміхалася й бажала молодятам щастя, але в глибині душі вже тоді щось її тривожило. Можливо, гострий учительський погляд – тридцять років викладання літератури в школі! – одразу розгледів у невістці те, чого син у своєму щасливому засліпленні не помічав.
Квартира Марії Степанівни була в старому будинку в центрі. Три просторі кімнати, високі стелі, старовинні меблі. Кожна річ зберігала історію їхньої родини – масивна книжкова шафа, яку вони з чоловіком колись купили на першу зарплату, його крісло, її піаніно. Рік тому не стало чоловіка, і тепер ці мовчазні свідки прожитого життя стали ще дорожчими.
Від початку сімейного життя вони з Олегом відкладали гроші на нову квартиру. Точніше, намагалися відкладати. То Олені терміново потрібна була нова шуба – «не ходити ж у старій, я все-таки заміжня жінка!», то відпустка в Туреччині – «усі нормальні люди відпочивають біля моря!», то дизайнерська сумка – «ти що, хочеш, щоб твоя дружина виглядала як жебрачка?».
Щоразу Олег здавався під натиском цих слів, і заощадження танули, не встигнувши зібратися. А Олена, отримавши черговий подарунок, починала мріяти про новий – і так по колу. Квартирне ж питання ставало дедалі гострішим.
– Уявляєш, – щебетала Олена, розмішуючи цукор, – там такі стелі! І район – центр! А ця стара сидить одна в трьох кімнатах і не ворушиться. Нічого, скоро все буде наше.
Подруга співчутливо кивала, роздивляючись новий манікюр:
– Що, уже вмовили свекруху?
– Та поки ні, але Олежка ось-ось дозріє. Усе соромиться мами. Але я скоро свого досягну. Квартира все одно рано чи пізно нам дістанеться, чого тягнути? Ремонт уже розпланувала. У маленькій кімнаті дитячу зробимо, у великій – спальню.
Усе це старе, звісно, викинемо – уявляєш, там досі піаніно стоїть! У наш час! Книжки ці запилені теж на смітник, шафа тільки місце займає.
Меблі замовимо сучасні, італійські. Ремонт у світлих тонах, зараз це модно. Та й узагалі, – Олена понизила голос, – скільки можна чекати?
Олена захоплено ділилася планами, не помічаючи, як за сусіднім столиком молода жінка уважно прислухається до їхньої розмови.
Анна не могла повірити своїм вухам. Вона знала, що тітка ніколи не схвалювала вибір Олега – надто очевидними були розрахунок і меркантильність невістки. Але щоб отак. Рішуче розплатившись, вона поспішила до Марії Степанівни.
– Тітко Маріє, ти не повіриш, що я щойно почула, – почала вона з порога.
– Заходь, Анно, – Марія Степанівна саме заварювала чай. – Що сталося?
– Олена. Загалом… – Анна зам’ялася. – Вона сиділа в кафе з подругою. Уже твою квартиру ділить! Розповідає, де дитячу облаштує, де спальню. Каже, ти там одна тільки місце займаєш, а їм із Олегом розширятися треба.
Марія Степанівна спохмурніла. Вона від самого початку зрозуміла, що невістка бачить у її сині лише шлях до кращої долі.
– А Олег знає? – тихо запитала вона.
– Судячи з того, що я чула, він поки опирається. Але вона налаштована це змінити.
Вони помовчали. Старовинний годинник розмірено відлічував час. Нарешті Марія Степанівна рішуче випрямилася:
– Знаєш, Анно, пора відкрити Олегові очі.
– Але як? Якщо ти йому розкажеш, вона все перекрутить, представить тебе лихою свекрухою, яка наговорює на бідну невістку.
– А якщо, – Марія Степанівна задумливо постукала пальцями по підлокітнику крісла. – Якщо вона сама себе викриє? Наступного тижня день народження Софії. Уся родина збереться.
– І що ти пропонуєш?
– Ти з нею поговориш. Запитаєш про плани на майбутнє, про квартиру. А я подбаю, щоб Олег опинився поруч у потрібний момент.
– А якщо вона не стане відверто говорити?
– Стане, – упевнено кивнула Марія Степанівна. – Сама ж бачила – вона вже не може тримати все в собі, їй треба хвалитися, ділитися планами. До того ж, після пари тостів її точно понесе.
– Знаєш, – Анна дістала телефон, – я на всяк випадок запишу розмову. Якщо почне викручуватися – буде чим підтвердити її слова.
Марія Степанівна кивнула:
– Правильно. З нею інакше не можна – така може потім усе перекрутити.
Софія Іванівна жила в старій п’ятиповерхівц. До шостої години в її невеликій квартирі зібралася вся рідня. За святковим столом, що ломився від закусок, розмістилося осіб п’ятнадцять.
Олег спробував сісти поруч із дружиною, але Олена демонстративно поклала сумочку на вільний стілець біля себе: «Тут зайнято, Олеже. Я Анну покликала». Він знизав плечима й умостився між матір’ю та Катериною Петрівною.
Після третього тосту стіл загудів жвавими розмовами. Поступово гості почали пересуватися: хтось вийшов на лоджію, хтось перейшов до кімнати обговорювати останні новини.
– Ходімо на кухню, допоможемо з посудом, – запропонувала Анна. – А то Софія Іванівна зовсім заклопоталася.
Олена, розчервоніла охоче погодилася. На кухні було порожньо – усі старші родички, які зазвичай гуділи біля плити, тепер поважно сиділи в вітальні, а молодь висипала на лоджію.
– Оленко, – вкрадчиво почала Анна, непомітно вмикаючи запис на телефоні, – я краєм вуха чула, що ви з Олегом плануєте переїжджати?
– Так! – пожвавішала Олена, складаючи тарілки в мийку. – Набридло тіснитися в цій конурі. Подумати тільки, двадцять метрів на двох! Ні речей толком не розкласти, ні гостей покликати.
– А куди переїжджати думаєте?
Олена озирнулася й понизила голос:
– Та ось чекаємо, коли мама нарешті дозріє й віддасть нам свою квартиру. Чого їй одній у трикімнатній? Тільки пил ганяє.
– І що, просто так візьме й віддасть?
– А куди дінеться? – Олена самовдоволено всміхнулася. – Олежка – єдиний син. От тільки, – вона скривилася, – ніяк не збереться з духом поговорити з нею. «Це ж мама, як я можу»? А я що, не людина? Мені, може, теж хочеться пожити по-людськи!
– Але ж це її квартира.
– Ми ось із Олегом сім’ю плануємо, малюка хочемо, А де його виховувати? У тій розвалюсі?
– А речі її куди дінете? Там же стільки всього.
– Та на смітник усе! – Олена роздратовано смикнула плечем.
– А саму Марію Степанівну куди?
– У нашу однокімнатку й переїде! – Олена розвеселилася. – Чим не варіант? Їй одній і того за очі вистачить.
Вона не помітила, як у дверному прорізі кухні з’явився Олег – він саме йшов за мінералкою для матері.
– Продовжуй, – тихо сказав він. – Що ти там про мою матір казала?
Олена різко обернулася. У очах майнув переляк, але вона швидко взяла себе в руки:
– Олежко, ти не так зрозумів! Я просто.
– Я усе правильно зрозумів, – випередив її Олег. – Уперше в житті усе правильно зрозумів.
– Та ти послухай.
– Ні, це ти послухай! – Анна розвернула до неї телефон. – Раз уже почала викручуватися.
Запис відтворив усю розмову – від першого до останнього слова. З кожною фразою Олена дедалі більше блідла, а Олег – навпаки, червонів.
– Як ти могла? – його голос тремтів. – Моя мати… Її дім… Її речі…
– Та що такого? – раптом заверещала Олена. – Що я такого сказала? Правду сказала! Так, хочу жити як людина! Так, маю право на нормальну квартиру! А твоя мати. Вона геть не думає про те, що онуковві майбутньому ніде буде жити. Я при надії. Я повинна думати про майбутню нашу із тобою дитину.
Анна опустивши голову вийшла із кухні. Олег стояв напроти дружини не знаючи, як на все, що почув реагувати.
Як ви думаєте, Олена права у цій ситуації? Свекруха і справді надто сильно тримається за минуле і повинна подумати про єдиного сина, допомогти йому.
А чи все ж молода сім’я сама повинна вирішувати усі питання і свекруха тут ні до чого?
Головна картинка ілюстративна.
