Ви ж самі доглядали маму, свекруху, пекли кекси на ярмарки, перевіряли уроки, прибирали і готували, на роботі встигали, купували продукти і тягли важкі сумки і собі. І свекрусі, і мамі. Ви ж геройка. Все вам було до снаги, легко все робили і весело, щоб їм було добре.
Ніхто не бачив, як ви безсилі падали на порожнє ліжко і обіймали подушку.
А потім ви перестали. Просто сиділи і дивилися в стіну, навколо вас було купу невдоволених лиць, бо ж де ти, геройко, де сніданок, домашка, випрасована сорочка і талончик в поліклініку? Як це ти не зробила? Ти ж така була геройка, а тепер ти що? Неможливо дивитися!
Вони повідвертали носи і залишили вас саму, без допомоги, бо так вам і треба, сама собі все наробила, а тепер до них по допомогу? А вони не залізні, вони не герої, у них своє маленьке щастя, з яким вони ні до кого не лізуть, бо не треба пхатися, куди не просять! Ставити з себе щось, щоб потім отак? Тьху!
І тоді на думку приходить лиш одна чи дві людини, яка точно вас обігріє на тих кілька днів чи тижнів.
Для мене це була моя бабуся. Вона не вміла гарно говорити, просто завжди піклувалася про мене: готувала мені, заплітала коси і не спала до глупої ночі поки я не прийду з кавалєрки. Вона нічого не казала, не повчала, вона знала, що все має бути – і розчарування, і кохання. То ж життя, за мене його ніхто не проживе.
І ось я у неї на порозі, вона мене обіймає: «Дитино моя люба, що таке?».
І все, я вже не сорока п’ятирічна жінка, яка всім навколо вина, а маленька дівчинка, якій отут «бобо».
– Яка я рада, що ти приїхала, якби я знала, я б тобі приготувала дерунів.
І ось так не лізучи в душу, вона знову готує мені сніданок, каже, що я не вмію коло печі, тому сама. Далі просить помогти щось зробити, чи то моркву викопати, чи занести що, загребти беріг, порубати патики.
А який вона смачний запарює чай, каже, що там всього купа, від сушених суничок до звіробою. Він пахне дитинством, де все так просто: подобається – дружиш, не подобається – не дружиш.
То чому в дорослому житті якось так все викривлено? Треба жити з чоловіком, бо вже куди ж, хоч він вже роки мені не подобається, не подобається, як він зі мною себе веде. Не подобається що діти беруть його за приклад і лиш мною командують, бо ж я маю все за них вирішити, від сніданку, до одягу і за що його купити.
Чи догоджати свекрусі, бо ж вона вже старенька, але саме вона всі ці роки намовляє чоловіка проти мене і коли він з кимось, то каже. що у неї ночує. І при тому така вже вдячна мені була за допомогу, бо у синочка часу нема, бо ж він працює, а я вилежуюся.
Чи матір моя, яка все щось від мене вимагала. Аби я краще жила за неї. Та чого ти. Жінко люба, сама не живеш так, як хочеш, а я маю прожити так, як ти собі уявила: не так виглядаю, не так поводжуся, діти не такі, треба ще нижче гнутися перед чоловіком, отоді все буде просто чудово.
І всім я не догодила, всім щось винна, тільки одна бабуся знає, що я хороша, як колись малою.
– Та все пройде і це також,- каже вона мені. Ти просто приїжджай частіше.
– Буду, ба, буду.
А сама одразу ж така, знову геройка, щоб не показати, як мені хочеться аби вона була вічно, отак махала мені з порогу в своїй хустці по-молодицьки. До кого я тоді прибіжу побути собою?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
