“Та ти до мене повернешся і ще в ноги будеш кланятись, аби прийняв” – проводжали мене із дому слова чоловіка. Я намагалась не озиратись коли сідала в авто, бо Кирило мав би побачити тоді мої вологі очі. Лиш коли від’їхали з сином, дала волю почуттям, бо де можна от так легко залишати все на що роками заробляла на заробітках?
Ми тоді, як із села люди на заробітки їхали, то разом із чоловіком услід рушили. Бачили, як сусіди за якийсь рік і дім і двір у порядок приводили, а в нас усе старе, хоч і лагодилось, та просилось на капітальне оновлення.
Та й дітей трьох підіймали, тут скільки не зароби а мало буде. А попереду же ж і весілля. Як то мали сватам в очі дивитись, якщо за душею нічого? Щось мусили і в конверта молодим покласти і за щось те все справити.
От і подались ми у Італію. Роботу знайшли одразу, доглядали вдвох літню пару. Десять років працювали на одному місці, та у кожного свій вік і коли наші підопічні пішли у засвіти, лишився Кирило мій без роботи, а я вже пішла куди перше знайшла.
Ще два роки посидів він на орендованій квартирі та вже ми зрозуміли, що то діла не буде, адже мій заробок ішов на оренду житла і харчування. Звісно, лишалось що, але менше, ніж якби я була сама і жила де працювала. Поїхав Кирило в село, лад наводити.
От я ще після того десять років працювала а Кирило мій дім до ладу доводив. І я ж сама просила, аби робив так, щоб люкс. Як кабіна душова то за 50 тисяч. Як плитка, то тільки італійська, як і сантехніка вся.
Меблі я передавала бусом із Італії. Килими купував чоловік тільки найдорожчі і найякісніші. Двері вхідні обійшлись у сорок тисяч і це ціни на шість років в минуле беріть.
Може і далі б я слала та передавала, як мені син телефонує. Артем у мене совісний і мовчати коли несправедливість яка ніколи не міг:
— Може то збіг, мамо. Та от не збіг, бо знаєш, такі речі видно одразу. Я до тата приїхав, а там хресна моя, тітка Рита. То ж бачиш як вийшло, у мене ключі від другого входу є, а приїхали ми поночі. Я тишком зайти вирішив, у кімнаті малій переночувати мали б, аби тата не будити. Так от і побачив я хресну у нас.
Я ще й зв’язок не вимкнула, а вже збиратись почала. Наплела у слухавку сеньйорі, викликала на підміну Галю і поїхала вже на третій день додому, бо ж не для того я заміж виходила і скільки років працювала важко, аби на моїх шовкових простирадлах мій чоловік іншій казки читав.
Ну так і було, як син казав. Рита у кухні за моєю плитою смажить котлети у халатику легенькому, а Кирило картоплю чистить:
— Ой, трішки не встигли. – Рита торочить із розширеними від здивування очима і до виходу, до виходу, – Ось, Кирило попросив допомогти стіл накрити, аби тебе зустріти, а не встигли. То ви вже далі самі, самі, – і навтьоки.
Питаю у чоловіка, що то таке, а він ніби вчора у світі з’явився: стоїть і ні мугик. Ніби нічого не розуміє. Розходилась я не на жарт, бо ж у кімнаті речі Ритині і косметика її, і взагалі, видно, що то не раз і не два, а жила вона тут якийсь час.
— Ну то чого ти? – каже Кирило спокійно, – Чи я тебе покидаю, чи мене менше стало? Приїхала – живемо, а як поїдеш, то видно буде.
— Ноги її у цьому домі не буде, – кажу я.
А чоловік здивовано:
— А тобі що до цього дому? Чи ти тут хто? Господиня? Так не вгадала, бо хата мами моєї. А хто тут проживає коли тебе немає, тебе не обходить.
От так і поїхала я із сином до них у місто. На прощання багато мені чоловік усього наговорив і не дуже доброго. А я слухала і не вірила, що то мій Кирило, що ми з ним батьки трьох дітей, і що то мій чоловік з яким я мала вік звікувати.
А Рита? Кажуть сусіди, що вже геть перебралась до мого Кирила жити. От така людина, що геть мої речі із шафи носить, а як хто каже, то ще й сміється: “добро у мене не пропаде”.
А я оце сиджу на кухонному диванчику у квартирі сина і не розумію, як то далі мушу жити. Чи ще складу я своє життя до купи? Чи буде в мене власний дім,? Чи треба я кому?
Головна картинка ілюстративна.
