Салон старої машини трусило так, що зуби цокотіли. Христина сиділа на задньому сидінні, притискаючи до себе малого сина. Юрчик вчепився пальцями в її куртку, його очі були круглими від переляку. Лив важкий літній дощ, двірники ледве справлялися з потоками води на лобовому склі.
— Мамо, — тихо покликав Юрчик, заглядаючи їй в обличчя. — Ма, ти чуєш?
— Не чіпай її зараз, синку, — озвався чоловік спереду, який сидів поруч із водієм. — Їй важко. Нехай посидить спокійно.
Христина розплющила очі, які здавалися неймовірно важкими. Вона спробувала посміхнутися, але вийшов лише слабкий рух губ. Вона повільно підняла руку й поклала її на коліно сина.
— Юрчику, — її голос ледве пробивався крізь гуркіт мотора. — Ти вже дорослий, майже десятий клас закінчуєш. А Надійка зовсім малесенька, їй тільки дев’ять років. Доглядай її. Крім тебе, в неї нікого не буде.
— Христино, заспокойтеся, все буде нормально, — чоловік спереду нервово подивився на свій наручний годинник, а потім повернувся до водія. — Миколо, ти можеш швидше? Нам до міста ще хвилини двадцять їхати цими ямами.
— Та тисну я, тисну, — буркнув водій, міцніше перехоплюючи кермо. — Дорогу розмило зовсім, кидає в усі боки.
Христина знову заплющила очі. Рука її безсило сповзла з коліна сина. Юрчик злякано подивився на пасажира на передньому сидінні, але той лише відвернувся і став дивитися у вікно, де стіною стояла злива.
На цвинтарі парасолі не рятували від сирого вітру. Черевики грузли в мокрому піску, а вода стікала за коміри плащів. Надійка стояла поруч із братом, тримаючи його за мокру руку. Вона не плакала, просто не розуміла, чому навколо стільки людей у темному одязі й чому всі вони дивляться на неї з таким жалем.
— Така молода пішла, — тихо говорила одна з сусідок, прикриваючи рот хусткою. — Скільки їй там було, сорок не виповнилося. А діти тепер як?
— Ой, не кажи, — підхопила інша, закручуючи тугіше вузол хустки під підборіддям. — Матвій уже три місяці з цією Оксаною крутить. Навіть на похорон нормально не вдягнувся, стоїть он осторонь, у телефон заглядає. Поки Христина в місті в лікарні лежала, він їй сіно допомагав заготовляти на її подвір’ї.
— Та всі в селі знали, що він туди ходить, — зітхнула перша. — Христина теж знала, просто мовчала, не хотіла сваритися при дітях. Тепер от лишилися самі.
Надійка чула ці слова, але вони долітали до неї як крізь вату. Вона дивилася на свої мокрі туфлі й думала про те, що завтра треба йти до школи, а її портфель так і залишився незібраним на столі.
Минуло пів року. Наприкінці осені Матвій привів Оксану в хату. Вона привезла з собою дві великі валізи й одразу переставила фіранки на кухні, викинувши старі Христинині речі в сарай. Вечорами вони сідали за стіл вечеряти, і в хаті ставало тісно від напруги.
— Значить так, — сказав Матвій за вечерею, відсуваючи порожню тарілку. — Оксана тепер тут господиня. Слухати її в усьому. Щоб я більше не чув, як ви огризаєтесь, коли вона вас просить щось зробити.
Юрчик промовчав, лише міцніше стиснув у руці виделку. Надійка дивилася в тарілку з їжею, яка їй зовсім не лізла в горло.
Оксана сіла навпроти, поправила фартух і невдоволено подивилася на дівчинку.
— Що ти сидиш, носом клюєш? — різко сказала вона. — Суп захолов уже. І взагалі, Надіє, тобі вже десять років майже. Пора вчитися за собою прибирати. На веранді три тази з брудною білизною стоять. Воду я нагріла, йди пери.
— Оксано, в неї уроків багато, — тихо озвався Юрчик.
— Не перебивай дорослих! — гримнув Матвій, підводячись з-за столу. — Якщо будете лінуватися, обох відвезу в міський інтернат. Мені тут дармоїди не потрібні.
Увечері в кімнаті Надійка підійшла до ліжка брата. Вона сіла на краєчок і обхопила руками свої коліна.
— Юрчику, а в інтернаті дуже погано? — запитала вона пошепки.
— Не знаю, Надь. Не думай про це. Лягай спати, завтра рано вставати.
— Мені мама сьогодні снилася, — дівчинка подивилася на вікно, за яким шумів голий клен. — Вона стояла біля криниці й кликала тебе по імені. Так голосно, що я прокинулася.
— Скоро пів року, як її немає, — Юрчик повернувся до стіни. — Просто згадуємо часто, от і сниться. Давай спати.
Наступного тижня небо з самого ранку налилося свинцем. Ставало темно, хоча була лише перша половина дня. Матвій ходив по подвір’ю, збираючи інструменти.
— Юрцю! — крикнув він з порога. — Займи корову з пасовища, зараз злива влупить, град буде.
— Я з тобою піду! — Надійка вискочила з кімнати, хапаючи свою стару куртку.
— Куди ти зібралася? — Юрчик зупинив її в коридорі. — Я швидко, туди й назад. Ти тільки заважатимеш під ногами, за забор зачепишся. Сиди в хаті.
Дівчинка залишилася на веранді. Вона дивилася крізь скло, як брат біжить стежкою в бік поля. За кілька хвилин небо розкололося навпіл. Грім ударив так, що задзвеніли шибки в серванті. Дощ пішов суцільною стіною, за якою не було видно навіть сусідського паркану. Надійка сиділа на стільці біля дверей, затиснувши вуха руками. Серце в неї калатало так сильно, що здавалося, от-от вискочить.
Злива закінчилася так само раптово, як і почалася. Виглянуло сонце, вода стікала з даху великими краплями. Юрчик не повертався. Надійка вийшла на вулицю і почула, як на іншому кінці села кричать люди. Вона побігла на шум, перестрибуючи калюжі.
Біля великої старої верби зібралися сусіди. Корова стояла поруч, жувала мокру траву і важко дихала, опустивши голову.
— Ой, лишенько, — лементувала баба Марія, підбігаючи до гурту. — Прямо під дерево сховався. Блискавка туди влучила.
Матвій стояв поруч, опустивши руки, і розгублено дивився на мокру землю. Люди навколо шепотілися, оглядаючись на нього й Оксану, яка підійшла трохи пізніше.
— Довели дитину, — тихо говорив хтось позаду Надійки. — Гнали в таку негоду, ніби та корова дорожча за сина. Тепер нехай живуть з цим.
За місяць Оксана все ж таки наполягла на своєму і Матвій відвіз Надійку до міста, в державний інтернат.
Надійку поселили в кімнату, де вже жило п’ятеро дівчат. Вони одразу обступили її, розглядаючи старий портфель і заношені черевики. Особливо дівчат дратувало те, що Надійка була дуже мовчазною і мала довге, густе світле волосся, яке мама колись щоранку заплітала їй у тугі коси.
На уроках Надійка сиділа на останній парті. Вона вчилася добре, завжди піднімала руку і відповідала чітко, без заминання, що ще більше дратувало її однокласниць.
Одного разу після занять до її парти підійшла однокласниця Тетяна. Вона сіла на сусідній стілець і почала крутити в руках лінійку.
— Чуєш, Надь, давай дружити? — запитала вона, дивлячись у бік.
— Я не знаю, — тихо відповіла Надійка, складаючи зошити в сумку.
— Ну і не треба! — Тетяна схопилася, почервонівши від злості. — Думаєш, ти якась особлива тут? Наче принцеса ходиш, ні з ким не говориш. А насправді ти така сама, як і всі ми!
— А всі ми — це які? — Надійка зупинилася і подивилася їй в очі.
— Нікому не потрібні! — відрізала Тетяна. — Якби тебе батько любив, він би тебе сюди не здав. Так що не вдавай із себе нічого.
Єдиною людиною, яка ставилася до неї по-доброму, була вихователька Ліна Янівна. Вона була середнього віку, розмовляла з легким акцентом і ніколи не кричала на дітей, навіть коли ті сильно бешкетували. Згодом Надійка дізналася, що Ліна Янівна приїхала з Литви. Своїх діток у неї не було.
Надійка любила проводити час у старому інтернатському парку. Там росло величезне дерево з товстим стовбуром і розлогими гілками. Вона сідала під ним на лавці й могла годинами дивитися на сухе листя.
Одного разу Ліна Янівна підійшла до неї й сіла поруч.
— Чому ти завжди сидиш саме тут, Надійко? — м’яко запитала вона.
— Це дерево мовчить, — відповіла дівчинка. — Здається, що воно вміє слухати і нікуди не поспішає.
— Знаєш, там, звідки я родом, є легенда про дерева, — посміхнулася Ліна Янівна. — Кажуть, що колись дуже давно дерева плакали золотими сльозами, і з цих сліз з’явився красивий камінь — бурштин. Древні люди вірили, що це сльози матері й сестер, які тужили за своїм сином і братом, що загинув. Вони так довго плакали на березі річки, що зрештою пустили коріння в землю і самі стали деревами. А їхні сльози падали у воду і тверділи, перетворюючись на сонячні камінці. У нас на батьківщині цей камінь називають «дзінтарс».
— А зараз вони плачуть? — запитала Надійка, піднімаючи голову.
— Зараз уже ні. Але люди досі знаходять ці камінці на березі моря.
Надійка нічого не відповіла. Вона згадала маму і Юрчика, і їй захотілося плакати, але вона стрималася. Її сльози не перетворювалися на каміння, вони були просто гарячими й солоними.
Коли Надійка закінчувала восьмий клас, стало відомо, що Ліна Янівна йде з інтернату.
У день від’їзду вихователька закликала Надійку до себе в кімнату.
— Я їду, Надю, — сказала вона, тримаючи дівчинку за плечі. — Але я обов’язково буду писати тобі листи. Ти ж відповідатимеш мені?
Надійка не могла нічого сказати. Горло перехопило, а з очей покотилися сльози. Ліна Янівна обняла її, і дівчинка вперше за кілька років відчула себе в безпеці.
Після від’їзду виховательки Надійка почала часто ходити до шкільної бібліотеки. Вона брала старі книги про мінерали, ювелірне мистецтво та обробку каміння. Розглядала чорно-білі фотографії старовинних перснів, браслетів і намист.
Вечорами, коли в спальні згасало світло, вона малювала простим олівцем у звичайному зошиті в клітинку різні візерунки, уявляючи, як можна вставити камінь у тонку металеву оправу. Вона твердо вирішила, що після школи піде вчитися на ювеліра.
Ліна Янівна присилала листи майже щомісяця. Вона детально описувала свій будинок, море і завжди повторювала:
«Закінчиш навчання — приїжджай у гості, ми обов’язково підемо на берег шукати сонячні камінці».
Після закінчення школи Надійка вступила до художнього училища на відділення обробки металу. Робота давалася їй легко. Викладачі помітили, що в дівчини є рідкісне відчуття форми. Вона не просто копіювала старі зразки, а створювала ескізи, де кожен камінчик мав своє унікальне місце. Вона вміла підібрати оправу так, щоб навіть звичайний недорогий мінерал виглядав глибоким і коштовним.
Коли з’явилася можливість поїхати за кордон без складних паперових перепон, Надійка зібрала невелику сумку і купила квиток на поїзд до Вільнюса.
На пероні її зустрічали двоє. Ліна Янівна помітно постаріла, але посміхалася так само тепло, як і раніше. Поруч із нею стояв високий, темноволосий хлопець у куртці.
— Надійко, як же ти виросла! — Ліна Янівна притиснула її до себе. — Познайомся, це Валдіс, син моєї сестри. Він сьогодні за водія, відвезе нас до хати.
Валдіс кивнув, перехоплюючи її важку сумку. Він дивився на дівчину з якимось особливим інтересом. Ліна Янівна багато розповідала про свою вихованку з України, але він не чекав побачити таку серйозну, мовчазну дівчину з сумними очима і дивовижним світлим волоссям.
Ці два тижні пройшли спокійно. Ліна Янівна більше не працювала, вона займалася домом. Вони багато розмовляли про минуле, про інтернатських дітей, чиї долі склалися по-різному.
— Вона мені як рідна донька, — говорила Ліна Янівна своєму чоловікові на кухні, поки Надійка розглядала книги в кімнаті.
А Валдіс шукав будь-який привід, щоб побути поруч. Він пропонував поїхати в центр міста, показати старі вулиці або просто підвезти їх до магазину.
Через кілька днів вони поїхали на Балтійське узбережжя. Погода була прохолодною, з моря дмухав різкий вітер. Вони йшли вздовж води, і Валдіс раз у раз нахилявся, перебираючи мокру гальку, сподіваючись знайти бодай маленький шматочок бурштину для Надійки. Він дивився на те, як вона загортається в куртку, і розумів, що ця поїздка змінить усе його життя.
Минуло кілька років. У просторій кімнаті міської квартири було тихо. На дивані сидів Валдіс, тримаючи на колінах маленьку донечку, яку вони назвали Сауле — по-литовськи це означало «сонце». Дівчинка крутилася, намагаючись дотягнутися до настільної лампи.
— Надійко, ми вже готові, — тихо сказав Валдіс, дивлячись на двері спальні. — Ліна Янівна чекає, ми обіцяли бути до сьомої вечора на її дні народження.
— Ще дві хвилини, Валдісе, зараз, — відгукнулася Надійка з кімнати.
Вона сиділа за робочим столом, де горіла невелика лампа. Перед нею лежав чистий аркуш паперу і кілька заточених олівців. В її уяві щогодини виростала нова ідея, і вона не могла піти, не зафіксувавши її на папері. На малюнку з’являлися тонкі лінії, схожі на соснові гілки, з яких важкими краплями звисали округлі елементи. Це мав бути великий шийний гарнітур, де кожен елемент тримався на ледве помітному дроті.
Надійка швидко провела останню лінію, поклала олівця і підписала в кутку аркуша дрібними літерами: «Ліна». Вона знала, що ця робота буде особливою.
