Та як донька взагалі мені таке посміла сказати, коли я її від халепи врятувала, дала шанс на гарне життя, а тепер, як побачила, як колишній живе та до мене з претензіями. А було б чого, бо самі послухайте, скільки мені зусиль пішло на те аби доньку в люди вивести.

Хоч ми й з невеликого міста, але люди шановані, бо мій чоловік в міській раді завідує освітою, я роки пропрацювала бухгалтером і тому ми на доньку мали великі надії і мали як їх забезпечити.

А вона що? Привезла нам після четвертого курсу нареченого з села, хоч і гарний на вроду, але ж без зв’язків і без стремлінь – де його залишиш, там і знайдеш. Та ми думали, що донька буде лише багатіти, та чоловіка буде мати відповідного, а тут таке.

Сім років вона мене не слухалася, а я їй завжди казала:

– Ти варта у мене кращого! Ти тільки йому вкажи на двері і вже біля тебе буде десятеро і з зарплатою і з посадою! Ми люди такі, що нас хочуть!

Не хотіла донька мене слухати ніяк, але то на початках, а потім і їй почали очі на чоловіка відкриватися. Та самі посудіть – в школі працює звичайним вчителем, зарплати – кіт наплакав. А донька моя звикла й одягтися і дитину відповідно теж.

– Ти скільки будеш у нас грошей брати, – казала їй я, – як батько не може дитині купити нормальне взуття, то нащо він такий здався? Ти отак віддаси йому свою молодість за отакі заслуги? Ти зараз думай, поки ще маєш красу, а потім що буде? Анжело, результат все одно буде такий, як я тобі кажу. Ти думай нарешті головою!

І тоді вже донька задумалася, як сама вийшла на роботу та почала порівнювати свого чоловіка, а все ж не на користь Юрка. І одного дня вона таки йому вказала на двері.

Що той Юрко робив і де дівся, то мене вже не хвилювало, бо у нас пороги такі кандидати на зяті оббивали, що я вам кажу – серце мені співало.

І вибрала Анжела собі пару – і багатий, і гарний, справили весілля і зажили вони собі так, як і мало бути з самого початку.

Онучку ми ростили самі, бо Віктор не хотів аби хтось заважав йому будувати нову сім’ю, а ми й не заперечували, бо онучку любили.

Пройшло двадцять років і за ці роки ми не чули за Юрка нічого, ну, хіба там пересилав щось для дитини, але хіба то гроші? А тут Анжела і Віктор поїхали на ділову вечерю і там зустріли … Юрка з дружиною.

Ну, звичайно, що він має в селі ферму, що ж іще він міг робити? Я так доньці й сказала на її претензії, що вже дуже гарно він виглядає з дружиною.

– Мамо! Та відкрий ти нарешті очі! Я була щаслива з Юрком і шлюб з Віктором не для порівняння! Я би й далі собі жила у мирі і спокої, якби не ти!

– А мала б ти те все, що маєш? Подорожувала б і всім хвалилася?

– Мамо, чим я тепер маю хвалитися? Ось які гарні сережки, щоб я не бачила, як Віктор по телефоную переписується, гарна шубка, щоб повірити у його відрядження, і чудова машина аби забути за те, що він купив комусь квартиру? А Юрко свою дружину любить і над нею трясеться та догоджає, навіть після стількох років в шлюбі! Вона такого точно ніколи не відчуває і не знає!

Що вона розуміє? В достатку живе, а те, що Юркові пощастило – то випадковість, а жив би з нами, то би максимум, що був, то завучем в школі, з його притьмом до роботи. Я своїй доньці хотіла лише добра і вона в добрі живе, то чому мені таке висловлює?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page