– Нема? Нама? — сипло, на видиху прошепотіла Марина, дивлячись кудись у куток їхньої спальні.
Володимир простежив за її поглядом та зайшовся черговою порцією виправдань.
З-під подружнього ліжка клубочком викотилася Булочка, кішка Марини, перекидаючи в лапах щось обурливо червоне і маленьке, в чому без особливих зусиль вгадувалася не Маринина річ.
Володимир перевів погляд на законну дружину і рішуче підтис губи:
— Здається, хтось дуже хоче нашого розлучення… Цікаво, хто? І як?
Із Володимиром Марина познайомилася нещодавно. На той момент вік її вже переступив за сорок, усі подруги давно виростили дітей, дехто навіть перейшов на виховання онуків, а ось у самої Марини особисте життя якось не складалося.
Усі чоловіки виявлялися «приходящими», під вінець кликати не поспішали, тож у якийсь момент Марина навіть почала гірко сміятися над черговими розпитуваннями, що, мовляв, доля її така – будувати кар’єру та виховувати сорок кішок.
З кар’єрою все було чудово, а ось кішка поки що була тільки одна, зате найкраща – Булочка.
Булочку Марина підібрала зовсім крихітним кошеням. Проходила повз сміттєві баки, почула жалібний писк і – іскра, буря, любов – не змогла залишити маленьку істоту.
З тих пір Булочка з бідолашної грудочки перетворилася на величезну випещену леді, ніжно люблену господинею і така сама любов була у відповідь.
А потім з’явився Володимир… На вісім років молодший, високий, красивіший, аніж принц із казки, і, як виявилося, налаштований абсолютно серйозно:
– Марино, ти станеш моєю дружиною? – спитав він через тиждень після знайомства, простягаючи на широкій долоні коробочку із заповітною каблучкою.
На такий сюрприз на початку вечора вона навіть не розраховувала. Та й взагалі не розраховувала, що раптовий роман виллється у щось серйозне, а тому сильно розгубилася.
– Що? – тільки й змогла прошепотіти розгублена жінка. – Ми ж лише познайомилися…
– А чого тягнути? У чому принадність віку – так це в тому, що і ти, і я точно знаємо, чого хочемо. Нам добре разом, ми підходимо один одному, то навіщо тягнути? – філософськи зауважив Володимир, самостійно одягаючи на тонкий пальчик гарне колечко і цілуючи Марину в долоню.
Сказати, що проти весілля було буквально все – це промовчати.
Подруги Марини, її літня мама – всі в один голос кричали, що це якась недалекоглядність, каверза і взагалі, подібна швидкість явно говорить про ненормальність того, що відбувається.
– Ну, яке кохання, Маринко? Років тобі вже скільки? У тридцять два з сороківкою не одружуються, їм молоденьких подавай, – голосила мама.
– Та зручно йому, Марино. Поїсти є, сорочки випрасовані, гроші кишенькові ти йому видаєш – чому б не жити? Ось побачиш, зараз він освоїться, і піде по молоденьких, — повторювали подруги.
Навіть вірна Булочка чомусь була проти Володимира, причому, на відміну від інших, своє невдоволення вона висловлювала просто у вічі «нареченому».
Вона шипіла, мало не плювалася в його бік, без сором’язливості пускала в хід кігті, зуби та інші частини свого котячого єства.
Залишаючись у Марини на ніч, Володимир регулярно був змушений по пів години витрачати час на очищення одягу від шерсті, свої шкарпетки бачив лише в перші секунди після зняття, а залишати взуття на видному місці перестав, після того, як горда кішка навчилася приносити йому в черевики різне сміття прямо з відра.
То було справжнє протистояння. Взагалі не тихе і не холодне, проте із застосуванням всіх котячих хитрощів.
Володимир на всі спроби кішки тільки посміхався, мовляв, що з неї взяти, із котюні нерозумної, і старанніше ховав усе цінне в місця, що ретельно замикалися.
Марина зворушувалась такою чоловічою поведінкою і щиро сподівалася, що рано чи пізно Булочка звикне…
Так і жили – Булочка сварилася з Володимиром, Володимир посміхався і дарував Марині квіти, подруги Марини шипіли, що так не буває, не за віком романтика, і взагалі, Володимир або ганчірка, раз об нього навіть кішка лапи витирає, або щось задумав.
Ось тільки десь за пів року умовного щастя Марині раптово стало не до цього. У її квартирці почалися дивовижні явища.
Ні, в жодному разі Марина не почала бачити привидів або розмовляти з нечистю, але у відточений розум найкращого аналітика та аудитора компанії періодично почали закрадатися дивні підозри.
Вона звикла до певного порядку в домі, а тепер вона ні-ні, та й помічала дивні в ньому переміщення. І навіть зважаючи на аргумент про те, що у квартирі проживає ще одна людина, не допомагало знайти відповідь.
Навряд чи Володимир міняв би місцями її креми чи приміряв її халатик. Адже навряд?
А халат саме приміряли. І креми місцями міняли. І в косметиці періодично хтось копався, змінюючи ідеальний порядок баночок та флаконів.
І навіть на кухні періодично відбувалися дивацтва з брудним носиком кавоварки чи цукром, що раптом «переїхав» в іншу шафку, сіллю та іншими спеціями.
Володя каву не пив і до домашнього господарства був не схильний, Булочка теж не дуже цікавилася макіяжем та людськими смаколиками, а тому в голові Марини почали з’являтися цілком закономірні питання. І підозри…
– У нас були гості? — ніби ненароком поцікавилася вона у чоловіка під час вечері.
Цього разу жмут чужого блондинистого волосся на її гребінці навіть простору уяві не залишив, але виставу робити Марина все ще не планувала.
– Ні, – коротко відзвітував Володимир, не відриваючись від телефона.
– Дивно… А чому в мийці стояли дві чашки? І гребінець із волоссям… Ти, коханий, на блондинку не тягнеш зовсім…
– Маринко, ти на щось натякаєш, я не зрозумію? Які чашки? Який гребінець? – чоловік посміхнувся через газету. — Сама, мабуть, зранку не помила чашки…
– А волосся?
– Та подружки твої мабуть розчісувалися. Алла твоя якраз блондинка.
Визнавши аргументи справедливими, Марина відступила. Може й сама, може й подруги…
І тільки гарчання Булочки з-під столу стало злішим, ніби пухнаста улюблениця розуміла і знала набагато більше від господині. Ну, чи просто вкотре намагалася показати, що якимось стороннім чоловікам у їх із господаркою затишному світі не місце.
Драма остаточно перетворилася на фарс рівно через тиждень після тієї розмови.
Речі продовжували мігрувати, Володимир не поспішав зізнаватися у невірності, але поява в подружній спальні, прямо з-під подружнього ліжка, червоної майже прозорої “несподіванки” розставила крапки над і.
І хоч чоловік усіма силами відмовлявся від своєї причетності до цієї деталі невідомо чийого гардеробу, навіть намагався ставити камери спостереження, довіряти йому Марина різко перестала. Тому що самі собою такі речі під ліжком не оселяються.
З чоловіком вона не розмовляла, тільки гладила вечорами Булочку, та зиркала з-під лоба, замість ситної вечері обдаровуючи чоловіка, що лиш повернувся з роботи, холодними поглядами.
Ідея з камерами їй сподобалася, тож на роботі вона попросила хлопців із серверної та особисто поставила в спальні одну, невраховану. Просто про всяк випадок. Іноді в думках хихотіла, що тепер у неї не квартира, а якийсь проєкт «За склом» з елементами детективу.
А той факт, що після появи в домі камер речі різко припинили свою міграцію, лише сильніше доводив провину Володимира. Через що останній сердився вдвічі активніше, голосячи, що його підставили, і вимагаючи забрати ключі від квартири у всіх подруг Марини.
А в черговий холодний вечір, коли Марина вже встигла задрімати в кріслі з книгою, з кабінету пролунав радісний крик:
– Попалася! – і повз Марину кудись у бік спальні промчав Володимир.
Повернувся чоловік із ще дивнішим предметом гардеробу в руках. Червона напівпрозора сорочка похмуро звисала навколо його кулака, яким Володимир погрозливо тряс перед мордочкою засмученої Булочки.
– Маринко, ходи щось покажу! Там таке шоу! У житті не подумав би…
У кабінеті на моніторі комп’ютера на паузі застигло відео. Марина ледь не сіла повз крісло, машинально натискаючи кнопку запуску.
На відео цілком чітко було видно, як Булочка, задерши хвіст, крадеться до лоджії, застрибує через підвіконня на шафу і… ховається у крихітному вентиляційному отворі під стелею!
А за мить вистрибує назад, уже з тією самою сорочкою в зубах. Після чого старанно тягне цю сорочку прямо на подружнє ліжко, закопуючи ганчірку кудись у подушки.
Із задуми Марину вивів щасливий голос Володимира:
– А я говорив! Казав, що мене підставили! Але хто б міг подумати… Може, нам цю артистку у цирк здати? Такими трюками вона нас озолотить, злодійка пухнаста! До речі, куди вона залізла? Хто до нас з претензіями прийде?
– До сусідів. З 12-ї, — машинально відповіла Марина, зітхнула, потерла виски і… зареготала. Трохи нервово, але абсолютно від душі. – Ну, Булочка, ну, артистка! Це ж треба таке вигадати!
— А ти уяви обличчя сусідки. — підтримав її сміх Володимир, обіймаючи жінку за плечі. – Все, ніяких більше смаколиків для котів! Не заслужила, — суворо погрозив пальцем у бік Булочки.
Кішка байдуже пирхнула і застрибнула господині на коліна, а звідти – на клавіатуру. І добре пройшлася лапками по клавішах …
Екран слухняно блимнув, відео котячої спритності пропало, запустилося нове, і поглядам глядачів постала картина зовсім інша. Не така смішна.
Знову спальня, знову рідне ліжко, от тільки замість кішки, що бавиться червоним клубочком, там майорять два дуже впізнаваних силуета – Володимира і тієї самої сусідки, молоденької і затятої любительки червоного кольору.
– А от це кіно вже набагато цікавіше, – простягла Марина, дивлячись як у чоловіка забігали очі.
Поки по дому літали речі Володимира, що спішно збирався, Марина тихо шепотіла кішці, що лежала на її колінах:
– То ти все знала, га? Все бачила? Ти ж мамина розумниця, хороша моя. Захищала мене, очі мені, такій наївній, відкрити намагалася …
Ну, нічого, ми з тобою сильні, ми з тобою обов’язково впораємося.
