Я живу сама з двома дітьми, перебиваюся тим, що час від часу їжджу на заробітки. Так сталося, що у мене було двоє наче серйозних стосунків, але життя якось не склалося. Перший мій хлопець покинув мене одразу, як зрозумів, що я при надії.
Через десять років я зустріла Петра і він наче й одружився, але життя мені доброго з ним не було. Не любив працювати. а все заглядав до чарки, то і прийшлося вже самій двох дітей на ноги ставити.
Звичайно, що батьки ставили мені в приклад старшу сестру, яка й вивчилася і в місті живе з чоловіком, квартиру купили вони, на машину заробили, на курорти щорік їздили.
– Бачиш, як вдало Ірина заміж вийшла, а ти що?
Я з Іриною й не балакала так по душах, вона в моє життя не лізла, а я в її, ми не були такими люблячими сестрами, як то буває. А, коли вона поїхала в місто, то лише на дні народження і спілкувалися, бо у кожного своє життя.
Звістка про те, що Ірині не довго лишилося, ми сприйняли, як щось неймовірне. А далі так само були здивовані, що вже й пам’ятник стоїть і її чоловік сам виховує їхнього сина. І ось тут почали всі сердобольні радити Андрієві, як він має далі жити.
Це все відбувалося на річниці, вони тисли йому руку і казали:
– Важко без жінки, правда ж? То ти женися, а що робити? Жінка й раду вам обом дасть і тобі буде краще.
– Ти сина віддай бабусі Ірини, дивися, яка жінка ще повна сил і енергії, вона його на ноги поставить, а тобі треба особисте життя влаштовувати, бо заходишся і тоді вже ніяк.
– Ти бери жінку з дитиною, так до тебе побіжить просто, бо такі вже чіпляються, для них і вибору великого нема.
– Ти тримайся, телефонуй, якщо що…
Я тоді підійшла до нього й кажу:
– Андрію, ти залиш малого у мене хоч на тиждень, подивися, який він блідий, сонця не бачить, а з моїми буде гратися, сил набереться. А там приїдеш і забереш чи як не сподобається йому, то забереш.
Він так вдячно на мене глянув і одразу скористався моєї пропозицією. Видно, дуже вже йому припекло з малим.
І ось малий лишився на тиждень, далі Андрій його забрав, а потім приїхав на вихідні і знову залишив. Толик поступово звикав до того, що павук – то частина родини, і що не від кожної мухи треба втікати, дійшло до того, що з нашим Бровком бутерброд їв навпіл, а ви кажете.
На вересень я віддала Андрієві здорову і щасливу дитину, яка й їхати не хотіла.
– Я хочу жити у вас!, – казав він, обіймаючи всіх нас, далі кота і Бровка.
Але ж школа, що поробиш. І от чую я, що вже мене родина люба в зубах носить, що я отак підвертілася та скоро собі чоловіка сестри заберу.
– А ти, Оксано, таки дочекалася свого! Такого чоловіка собі урвеш.
А я просто вухам не вірила. Чому вони мені це кажуть? Як так хотіли допомогти Андрієві, то я щось крізь чергу не пробивалася. А я запропонувала це, бо мені шкода племінника.
Коли ж на осінні канікули приїхав Толик з Андрієм, то мало не вся родина приходила до нас в гості, щоб подивитися, як то я себе веду зі свояком. Ну, чуєте, як помогти мені паркан поставити, то не було нікого, а тут наче їм медом помазано.
А Андрій тоді не довго думаючи, мені підморгнув і почалося: а поможіть те, а добре, що ви прийшли, нам треба тут підправити, а тут поремонтувати, а тут перекласти.
Сіли ми отак з ним на веранді і регочемо, а він на мене глянув і каже:
– Пробач.
– За що?
– Я повірив всьому, що про тебе казали…
– Та пусте.
– Ні, бо я тепер тебе захищатиму. Ти не проти?
А я що проти? Тільки й за і тепер ми чекаємо на поповнення в родині, живемо у мене великою купою, а родичі чомусь перестали приходити та цікавитися як ми, бо для них у Андрія завжди напоготові лопата, сапа чи молоток.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
