anna
— Мамо, ти не розумієш, він просто стояв і мовчав! — голос Наталі тремтів від образи, а очі, почервонілі від безсонної ночі, знову наповнилися вологою. — Його мати
— Ви справді вірите, що впораєтеся тут самі з двома малими? — Костянтин, чоловік із міцними, звичними до праці руками, зняв кепку і витер чоло. Його погляд ковзав
— Мар’яно, ти знову бліда, як крейда. І цей запах кави… тебе від нього буквально вивертає, — Катя примружила очі, спостерігаючи, як я вкотре відштовхую від себе горнятко.
— Ти добре впоралася, Катрусю, — голос Алевтини Петрівни звучав рівно, але в ньому відчувалася якась дивна, майже потойбічна впевненість. — Усе пройде гладко, без жодного зайвого клопоту.
— Наталю, я сьогодні заглянув у звіти за картками. Скажи, будь ласка, звідки ці щоденні рахунки з ресторанів, якщо ти запевняла мене, що весь день чаклувала над цією
— Мамо! Що тут коїться?! Навіщо де Марсик? І чому він так несамовито голосить? — я стояла в дверях власної вітальні, задихана після швидкого підйому на поверх. Мама,
— Артеме, ти знову сидиш перед монітором? — Голос Марини був гострим, як лезо кухонного ножа. Вона стояла в дверях вітальні, навіть не знявши плаща. — Я сподіваюся,
— Наталю, ти серйозно? Знову ця стара пісня? — Мій батько, Костянтин, стояв посеред кухні з викруткою в руках. Він щойно закінчив лагодити складну проводку, яка іскрила вже
— Ти справді вважаєш, що маєш право тут перебувати? — Голос Марини був гострим, як лезо бритви. Вона стояла на порозі нашого будинку, зневажливо оглядаючи квітучий сад і
— Тобто ти серйозно вважаєш, що спадок моєї родини має забезпечити майбутнє хлопця, до якого мої рідні не мають жодного стосунку? — я стояла біля вікна, спостерігаючи, як