anna

– Лідіє Петрівно, як вам не соромно таке дитині розповідати? – голос Олени, моєї колишньої невістки, дзвенів від обурення. Вона стояла на порозі мого будинку, тримаючи за руку

Я сиділа за святковим столом у ресторані, в новій сукні, з акуратно укладеним волоссям, а в очах — передчуття чогось особливого. Мої доньки, Олена та Марія, сиділи навпроти,

— Олено, твоє плаття нове? — голос свекрухи, Галини Іванівни, звучав досить голосно, щоб привернути увагу всіх за столом. Її очі пильно вивчали мій вигляд, а брови злегка

— Ти серйозно, Богдане? — я відчула, як у горлі пересохло, коли він кинув ту фразу про переоформлення будинку. Ми сиділи за кухонним столом, я тримала в руках

— Олено, як ти могла? — мій голос тремтів, коли я тримала телефон біля вуха, ледь стримуючи сльози. — Моя сливка. Усе дерево зламане, кожна гілка на землі,

— У нас у родині кожен користується своєю тарілкою, — сказала я, намагаючись виглядати спокійно, але з таким натяком, щоб Марина зрозуміла мої слова. — Можете дати свою

— Олено, ти серйозно? — голос мого брата Тараса в телефоні звучав різко, майже обурено. — Ти справді хочеш претендувати на частку будинку? Ми ж із Оксаною тут

— Маріє Іванівно, я не знаю, як їй це сказати, — голос Юлі тремтів, коли вона дивилася на мене, тримаючи в руках кошик із щойно зібраними яблуками. Її

— Ларисо, ти серйозно? Ти втретє при надії? — голос моєї молодшої сестри Олени тремтів. Вона стояла посеред моєї тісної кухні, тримаючи в руках пакет із продуктами, які

— Набога, хто там так наполегливо стукає? — я відчинила двері, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. На порозі стояла Олена Василівна, моя свекруха, у своєму бездоганному сірому