anna

— Ось, дивись, яка краса! — голос свекрухи, пані Галини, дзвенів гордістю, коли вона вказала на стіну моєї вітальні. — Тепер тут справжній затишок, а не ті твої

— Тридцять хвилин, Богдане, — мій голос звучав спокійно, але твердо, як камінь, що падає на дно озера. Я стояла в дверях кухні, тримаючи телефон так, щоб він

— Скажи мені, Богдане, — мій голос звучав тихо, але кожне слово падало, як камінь у тиху воду, — скільки ти відправляєш своїй сестрі щомісяця? Богдан сидів за

— Мамо, ти приїжджаєш наступного тижня? — запитала я, не відриваючи погляду від екрана ноутбука, де заповнювала таблицю з робочими завданнями. Пальці швидко ганяли по клавіатурі, заповнюючи тишу

— Ларисо, можна я зайду? — голос Олени тремтів, наче тонка гілка на вітрі, готовий зірватися в будь-який момент. Вона стояла на порозі моєї квартири, і я ледве

— Олено, ти серйозно? — голос Олега був наповнений обуренням і ледве стримуваною злістю. Він стояв посеред нашої маленької кухні, тримаючи в руках зошит, списаний його акуратним почерком.

— Я більше не можу! — сказала я тихо, але твердо. Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках ключі від квартири, які щойно витягла з кишені. — Або

— Олено, ти серйозно? — голос Богдана тремтів від напруги, коли він стояв посеред нашої тісної кухні, тримаючи в руках телефон, з якого щойно завершив розмову. — Ти

— Вечеря де? — голос Богдана прозвучав ехом у квартирі. Він щойно повернувся з роботи, кинувши портфель біля дверей. Його черевики, ще вологі від осіннього дощу, залишили брудні

— Ти серйозно, Олеже? — мій голос тремтів від напруги, хоча я намагалася триматися спокійно. — Я щойно закрила останній платіж за цю машину, а ти хочеш, щоб