anna

Мій наречений Тарас — моя опора, мій найкращий друг, і ми разом уже три роки. Цієї осені ми плануємо весілля — скромне, без зайвого пафосу, але сповнене любові.

Мені 48 років, і останні 15 із них я працюю в Італії, доглядаючи літніх людей. Усе, що заробляю, відправляю доньці Марії, щоб вона ні в чому не знала

Мені 32 роки, і я живу в невеликому містечку під Києвом із чоловіком Василем і двома синами — п’ятирічним Тарасиком і трирічним Назарчиком. Наш шлюб триває п’ять років,

Можете сміятись, але я завжди вважала, що родина — це те, що тримає нас на плаву, коли життя кидає виклики. Ми з сестрою Оленкою рано залишилися без батьків.

— Ти справді думаєш, що я тебе у дім впущу, чи як? – дивилась я на свого сина, – Хлопче, іди туди куди пішов із мого дому і

Моє життя перевернулося з ніг на голову, коли чоловік, якому я довіряла, покинув мене з двома маленькими синами. Ми з Василем познайомилися на першому курсі університету в Чернівцях.

Після семи років здавалось би щасливого шлюбу з Василем я раптом опинилася в ситуації, коли він вирішив, що він головний у домі, а я маю йому дякувати за

Я вже сім років заміжня за своїм Сашком. Але вся наша сімейна ідилія раптом похитнулася, коли моя свекруха, Галина Іванівна, несподівано віддалилася від нас, а потім оголосила, що

Я – матір двох дітей, яких виростила сама, без сторонньої допомоги. Моїй дочці Христині тридцять два, а синові Тарасу – тридцять. Усе своє життя я присвятила їм, їхньому