anna

Я – матір двох дітей, яких виростила сама, без сторонньої допомоги. Моїй дочці Христині тридцять два, а синові Тарасу – тридцять. Усе своє життя я присвятила їм, їхньому

— Ти знову думаєш про розлучення? — Мамин голос тремтів від обурення, коли я заговорила про це три роки тому. — Соломіє, це ж не розумно! Люди й

Я усе життя присвятила дому і дітям. Спочатку з’явився син Назар, а за п’ять років – дві доньки-погодки, Софія і Марія. Про роботу навіть не йшлося: діти росли,

Я завжди намагалася бути хорошою дружиною й невісткою, але з Софією, молодшою сестрою мого чоловіка Богдана, впоратися неможливо. Їй уже 25, а в її голові – лише хлопці,

Я передчувала. Він не з’являвся до того кілька днів і я знала, що буде обов’язково щось. За роки життя під одним дахом я його, нажаль, вивчила. Однак, у

– Ти серйозно вирішив запросити свою матір жити до нас, не порадившись зі мною? – вигукнула я з роздратуванням, відчуваючи, як усе всередині кипить від обурення. Мій чоловік,

Я розгублено вигукнула, побачивши у дворі дачного будинку своєї подруги свого чоловіка: — Ти тут? Як, звідки? Я не могла повірити своїм очам. Усе здавалося якимось дивним сном.

Здається, саме в ту мить я збагнула, що припустилася величезної помилки, погодившись на ці «оглядини». Переді мною розгорталася сцена, гідна провінційного театру абсурду: майбутній свекор, червоний від обурення,

Я завжди вірила, що сім’я — це єдине місце, де немає «твого» чи «мого». Усе спільне, усе для рідних. Мій Назарчик, мій син, — він для мене весь

Я й не почула, як до квартири хтось увійшов. Тішилась новою сковорідкою гриль, дивилась як підсмажується м’яце і наспівувала собі під носа щось. Життя попри всі негаразди було