anna

Я сидла на дивані в квартирі своєї подруги Софії, тримаючи в руках його телефон, який він випадково залишив удома. Серце калатало так, що я ледве дихала. Двері раптом

– Ти справді думаєш, що можеш просто повернутися і я все пробачу? – його голос тремтів від ледве стримуваного гніву, коли ми випадково перетнулися біля старої кав’ярні, де

– Мамо, я не можу більше так жити! – мовила я, тримаючи телефон, де щойно розмовляла з Олексієм. – Він пропонує одружитися і переїхати до іншого міста, де

— Ти що, знову занедужав? — голос Марини тремтів, ніби вітер у вікні. — А чого досі тут? Тобі мене не шкода?! Кожного разу одне й те саме!

— Олено, ти що, зовсім совість втратила? — розходилась тітка Марія, розмахуючи руками біля моїх дверей. — Це мій дім, мої онуки, а ти тут чужих чоловіків водиш!

– Ти що, серйозно? – крикнув він, тримаючи папери. – Через те, що я згадую, як мама варила борщ? Ти кидаєш сім’ю, дитину, все наше життя – через

— Мамо, ти серйозно? Ми на межі, донька плаче ночами від того, що ми в чужій квартирі тулимося, а ти кажеш, що твоя затишна квартира важливіша за нас?

– Артеме, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я платила за половину твоєї порції, хоча сама їм утричі менше? Це ж не жарти, я не збираюся витрачати всю зарплату

— Ти впевнена, що це правда? — мій голос тремтів, коли я сиділа навпроти пані Олени в її затишному кабінеті, де пахло травами й свічками. — Він мій

— Ти що, серйозно? Знову свій домашній супчик грієш? Офіс весь провонявся, як на базарі! — вигукнула Оксана, театрально затискаючи ніс і закочуючи очі так, що видно було