anna

— Мамо, ви тільки погляньте, наскільки простіше тепер користуватися цією шафою! — я з ентузіазмом розчинила дверцята, демонструючи абсолютно новий порядок. Тамара Петрівна застигла на порозі, навіть не

— Ви думаєте, що маєте право перекладати мої особисті речі лише тому, що я заробляю менше за вашогосина? — мій голос тремтів, але я намагалася тримати себе в

— Катрусю, люба, знову вони… Дві молодиці в синіх хустках. Сіли у вітальні й шепочуться, ніби господарки. Я їм кажу, що вже сонце за обрій сіло, час і

— Поглянь на неї, Андрію… Це наша донечка. Наша Софійка, — мій голос тремтів від щастя, коли я виходила до рідних. Він зробив крок назустріч, зазирнув у згортку,

— Тобі не здається, що за сьогоднішню вечерю варто було б розрахуватися? — голос Галини Петрівни пролунав сухо, наче шурхіт старого паперу. Ми з Максимом уже одягали пальта,

— Ти справді вважаєш, що твій комфорт важливіший за мій спокій у власному помешканні? — Олена Петрівна стояла в дверях кухні, склавши руки на поясі. Її погляд був

— Ти справді думала, що я затримався на нараді? — він стояв у дверях, похитуючись, і в повітрі миттєво розлився важкий аромат вжитого, змішаний із чимось солодким, жіночим,

— Тобто як це — «виїжджайте»? — мій голос здригнувся, переходячи на шепіт, від якого в кімнаті стало холодно. — Ми власноруч клеїли ці шпалери, Сашо. Ми рахували

— Ось ваш рахунок, — офіціант м’яко поклав шкіряну папку на край столу, де ще хвилину тому панувала атмосфера легкості та музичного драйву. Мій супутник, Андрій, навіть не

— Тобто ти хочеш сказати, що я стояла під твоїми дверима, мов бідна родичка, поки ти розважалася всередині? — голос Олени Петрівни тремтів від награної образи. — Мамо,