— Якщо ми його не заберемо, я не зможу дивитися на себе в дзеркало, — Наталя зітхнула і потерла скроні. — Але ти маєш розуміти: буде важко. Він не буде «зручною» дитиною з картинки.
Телефонний дзвінок застав Ігоря в самому розпалі наради. Він глянув на екран, побачив незнайомий номер із кодом області й чомусь одразу відчув, як у грудях неприємно стислося. Голос
Роман написав мені зранку: «Залишуся ще на трохи, мама ледь до туалету доходить, треба їй води наносити і їсти приготувати». У вівторок я викликала таксі, але попросила водія висадити мене за два квартали до її будинку.
Це була субота, десь по обіді. Я нарешті розігнула спину після тижня за комп’ютером, мріючи тільки про одне: гарячу каву і спокійний вечір з Романом. Ми якраз обговорювали,
Сину, я два дні не спала. Я все обдумала. Я не шкодую, що тоді втрутилася — ви справді були занадто різними, вона б ніколи не всиділа вдома з вечерями. Але дитина… Це моя онука. Я вирішила, що заберу її собі. Я ще маю сили. Але ти мусиш розповісти Вікторії. Ти не маєш права це приховувати.
Чайник на плиті вже втретє закипав, випускаючи пару, яка осідала дрібними краплями на кахлях. Коли у дверях повернувся ключ, я відчула, як серце стиснулося. — Добре, що ти
— Інно, навіщо цей поспіх? Ми ще самі не нажилися. Ти перевірилася — все добре, то й заспокойся. У мене теж усе в порядку, я просто не хочу зараз цих пелюшок, — відрізав він минулого разу, коли його мати заговорила про онуків.
Я стояла біля плити, помішуючи соус, і слухала, як він розповідає про свою неймовірну знахідку. Його голос звучав вище, ніж зазвичай, а в рухах з’явилася якась дивна, майже
— Ну, ти ж розумієш… — Наталя почала крутити в руках серветку, намагаючись підібрати слова, які б не звучали занадто різко. — Там будуть твої партнери по бізнесу, мої друзі з агентства, люди з певним статусом. І твоя мама… вона ж зовсім інша. Я просто боюся, що вона почуватиметься не в своїй тарілці, та й гості почнуть розпитувати. Ти ж знаєш, як вона одягається, про що говорить.
Наталя сиділа перед дзеркалом і повільно розтирала крем по обличчю, вивчаючи кожну дрібну зморшку. Вона звикла все тримати під контролем: свій блог, графік клінінгу, вибір страв на вечерю.
— Ой, почалося… — син закотив очі. — Он у мого колеги Віктора батьки так і зробили. З’їхали в однокімнатну, і нічого, не розсипалися. А ти впираєшся. Тобі багато треба? Телевізор і ліжко — от і все твоє дозвілля.
Я саме закінчувала мити вікно на кухні, коли в двері подзвонили. Сонце так яскраво виблискувало на склі, що я мимоволі зажмурилася, витираючи руки об старий рушник. Подумала ще:
Я от сиджу на кухні, дивлюся, як Олежик останню копійку їй віддає, і думаю: а що як це все була велика помилка
Ну, що я вам скажу… Дочекалася. Син тепер живе у мене, речі в кутку в передпокої стоять, а він сам похмурий, як хмара, третій день у телевізор витріщається.
— Як… яка дитина!? — я опустилася на стілець. — Чому вона мені не сказала? Чому я дізнаюся про це від тебе, та ще й у такий спосіб?
Я стояла біля вікна й обережно протирала листя своєї улюбленої монстери. Вона в мене красуня, кожен розріз на листі ідеальний, ніби майстер витинав. Я люблю лад. Якщо квітка
Вікторія почала набирати текст, видаляти його і знову набирати. «Андрію, ти не спиш? Мені якось не по собі. Чекаю зустрічі».
Поїзд розмірено стукав на стиках рейок, і цей звук зазвичай заколисував, але не сьогодні. Вікторія сиділа біля вікна плацкартного вагона, вдивляючись у темряву, де зрідка пролітали вогні пристанційних
— Діти, ми з батьком довго думали, що ж таке подарувати, аби воно не розійшлося на дрібниці, — почала вона, і в залі запала тиша. — Гроші — то таке, сьогодні є, а завтра немає. Тому ми вирішили подарувати вам власне житло. Ось документи на двокімнатну квартиру, я їх відразу на доньку оформила, щоб надійніше було. Живіть, будуйте свою сім’ю і знайте, що ми завжди поруч.
Весільний стіл угинався від тарілок, а гомін у залі стояв такий, що доводилося кричати сусідові у саме вухо. Віра та Артем сиділи на почесному місці, трохи втомлені від

You cannot copy content of this page