nat

– Просто віддайте мені гроші, – свекруха стояла посеред нашої кухні, руки в боки і гнівно світила очима. – Мамо, але ми в тебе нічого не позичали, –

Настя запарила собі чаю, день видався дуже важким і хотілося посидіти в тиші, привести думки до ладу. Вірніше. Хотілося забути про роботу і помріяти про відпустку, про те,

Вона бачила його майже щодня. Ось так доля звела їх в одному будинку, в одному під’їзді і на одному сходовому майданчику. Зводила їх в магазині, де вона купувала

Кінець сімдесятих років минулого століття видався напрочуд лагідним. Санаторій «Гірська тиша», що належав Академії наук, жив своїм розміреним, дещо сонним життям. Сюди з’їжджалися переважно доценти, старші наукові співробітники

Травень у маленькому містечку видався напрочуд лагідним. Крізь прочинене вікно до квартири залітав солодкий аромат квітучої черемхи, а на підвіконні витанцьовували сонячні зайчики. Ганна сиділа на краю ліжка,

Марія стояла перед старим трюмо, вдивляючись у відображення, яке здавалося їй чужим. Срібляста амальгама не брехала: з дзеркала дивилася виснажена жінка з бездонними очима, в яких застиг нестерпний

Я забігла до маленької кав’ярні біля зупинки – взяти чай із собою. За мною тягнувся день, повний зустрічей, і я ще не встигла в нього ввімкнутися. Переді мною

Степанівна — так лагідно називали її сусіди — не могла намилуватися малим Данилком. Хлопчик ріс міцним, рум’яним, з тими кумедними вихрами на потилиці, які вона щохвилини поривалася пригладити.

Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, залишаючи довгі тіні на охайному подвір’ї нашого будинку. Я сидів на терасі, вдихаючи аромат матіоли, яку так дбайливо висаджувала моя дружина Наталя.

Сонце м’яко лягало на підвіконня, де в глиняній мисці під рушником «відпочивало» тісто. Марія Степанівна, жінка ще енергійна, хоч уже й з сивиною на скронях, звично місила білу