Ольга Олексіївна дивилася в дзеркало і не бачила там 55-ти річну жінку. Ну і що, що волосся стало рідким і сивим, мішки під очима, навислі повіки.
У душі вона залишалася молодою та красивою. А дзеркало бреше. Роздум було перервано телефонним дзвінком. Подруга Ліда, це надовго.
– Олю, ну як ти там? Почуваєшся пенсіонеркою?
– Лідо, та яка я пенсіонерка, у душі я залишилася юнкою, спортсменкою та просто красунею! А якщо серйозно, ніколи замислюватися про пенсію. Донька з чоловіком купили дачу, просять допомогти привести її в божеський вигляд, городом зайнятися.
– Та я чому дзвоню. У нас на районі відкривають групу для плавання, пенсіонерів. Безкоштовно, з інструктором, ходімо? Дуже корисно у нашому віці.
– Ні, Лідо, не можу. Зараз на дачу поїду, потім онучку треба буде на гуртки водити. Адже я тепер пенсіонерка, на роботу ходити не треба, треба дітям допомагати.
– Ну дивися сама, надумаєш – дзвони.
Наступний місяць Ольга Олексіївна провела на дачі у доньки із зятем. Прибирала територію, доглядала город, збирала врожай і робила закрутки на зиму.
– Мамо, а чому помідорів так мало? Павло їх дуже любить, більше давай на зиму закрий. І варення б накрутити, пироги потім пектимеш. І ще, мам, ти не могла б допомогти нам з грошима, а то на цю дачу все пішло, ти ж знаєш.
Ольга Олексіївна ніколи не відмовляла в донці. Все-таки єдина, хто, якщо не вона, допоможе. Чоловіка не було вже кілька років, не дочекався до пенсії. Після нього залишився рахунок у банку, на відсотки якого вона жила та допомагала дочці.
Настала осінь. Внучка Вірочка пішла до першого класу. Школа, гуртки, обіди, вечері. Ольга Олексіївна не пам’ятала вже, коли повноцінно відпочивала, весь час треба було кудись бігти і щось робити.
– Олю, привіт! Куди пропала? Ти що там – прислуговуєш у дочки?
– Лідо, ну що ти таке кажеш. Хто, якщо не я допоможе. Оленка працює із зятем, онука на мені. У мене тепер повно часу.
– Ох, подруго, щось сумно все це звучить. Потрібно й про себе подумати. Пенсія – це не лише діти та онуки.
– У нас новина, мамо! Ти станеш вдруге бабусею!
– Вітаю, доню, діти – це така радість!
– Так, мамуль. Ми тут подумали з Павлом, треба нам машину оновити, а то ця старенька вже, і тісна буде. Ти не могла б нам позичати? У тебе ж лежать на рахунку без діла. Ми потім віддамо, як зможемо.
– Доню, я не можу зняти ці гроші та й не хочу. Це мені додаток до пенсії, я і так майже все на вас витрачаю.
– Ой, та що ти там витрачаєш, копійки. Ну добре. Попросимо тоді у батьків Павла, сподіваюся, вони зрадіють поповненню і не відмовлять.
Весь вечір у Ольги Олексіївни було тривожно на душі. Вона засмутилася після розмови з донькою. Завжди допомагала їм, відмовляючи собі багато в чому, і тепер їй докоряють.
До ночі стало зовсім зле, викликала швидку. Поклали у стаціонар.
– Мамуль, ну ти що там надумала? Надовго тебе запроторили? Нам же з Вірою комусь займатися треба, гуртки, школа і таке інше.
– Як випишуть, то одразу прийду до вас.
При виписці дали настанови більше відпочивати, не хвилюватися, і бажано поїхати до санаторію. Ольга Олексіївна пообіцяла, що все виконає.
– Який ще санаторій? Ти що, справді, думаєш, що тобі там допоможуть? Та це ж викачування грошей, нікого там не ставлять на доги! Нам, значить, на машину не захотіла дати, а на санаторій не шкода.
– Ну не порівнюй машину та моє здоров’я! Я й так забула, коли востаннє їздила кудись чи відпочивала!
– Можна подумати ми кудись їздимо, а ми молоді ще, і нічого, не скаржимося!
Ользі Олексіївні було прикро чути такі слова від дочки. Плювати їй, значить, на матір, головне машину купити.
Знявши потрібну суму грошей, Ольга Олексіївна купила путівку до санаторію. Це були найкращі 3 тижні її життя. Почувалася чудово, познайомилася з цікавими людьми. Донька жодного разу не зателефонувала.
– Олено, привіт. Як ви там?
– Привіт мамо. Як ми? Просто чудово! Павлова мама займається Вірочкою, все на ній. Я працюю, незважаючи на те що ледь на ногах тримаюся. Я ж не можу собі дозволити санаторії, щоб відпочити.
І ще. Ми купили нову машину. Простору, як і хотіли. Завдяки Паловим батькам. Вони ще обіцяли допомогти з ремонтом у квартирі, до появи маляти, щоб усе було готове. А ти як там відпочила, допомогли тобі?
– Я рада за вас, дякую сватам. Тільки не зрозуміло, чого ви самі досягли в цьому житті. Весь час вам хтось повинен допомагати.
Олена фиркнула в слухавку і пролунали гудки.
– Алло, Лідо, я приїхала. Ну, я готова до походу в басейн, розповідай що там та як.
– Олю, привіт, ну нарешті! Давно вже пора було!
Після розмови з подругою у Ольги Олексіївни піднявся настрій.
Життя триває. І прожити його треба не на догоду комусь, адже воно таке коротке, і треба насолоджуватися всіма його можливостями. А діти вже дорослі, нехай навчаються самі вирішувати свої проблеми.
Notatky optymistky.
Фото ілюстративне.
