Сергій вимкнув комп’ютер і розвалився на кріслі. все! Робочий день закінчився! Після тривалих вихідних робота просувалася якось не дуже. Незабаром треба здати проект, а там ще й кінь не валявся. Йому звичайно потрібно було затриматися, але сьогодні старий Новий рік. Яка робота? Сергій зітхнув, махнув рукою та потягнувся до телефону.
— Анютко, — ніжним голосом защебетав Сергій, — Може зустрінемось ввечері? Відсвяткуємо старий Новий рік у вузькому колі. Ігристе, свічки і таке інше.
— Ні, — без затримки відповіла Аня, — Я зайнята. Не дзвони мені більше.
Хлопець насупився. Такого він не очікував. Звичайно, було прикро, але можна пережити. Він порився в телефонній книзі і набрав наступний номер.
— Оленочко, привіт! – радісно вигукнув він. — Дуже скучив. Відірвемося сьогодні?
— Ні милий. Я виходжу заміж. Треба було відриватися раніше, – засміялася дівчина та відключила телефон.
Сергій розчарувався. Залишатися одному цього вечора зовсім не входило до його плани. Він не втрачав надії. Але його пошуки не давали позитивного результату. Він нервово набирав номери знайомих дівчат, скрізь чув відмову.
Сергій розсердився. Його погляд зупинився на останньому номері.
«Хто така Яна?» – розмірковував хлопець. — «Щось не пам’ятаю. Хоча, яка різниця. Може хоч вона мене пам’ятає?”
Сергій махнув рукою та набрав номер.
— Яно? Це Сергій. Зі старим Новим роком тебе! Може побачимось?
— Який Сергій? – почувся тихий голос.
— Як який? Ти не впізнаєш мене? – почав хвилюватися хлопець. – Тафійчук Сергій.
— Ой, Сергію, — дуже зраділа Яна, — Давай. Ти можеш зараз під’їхати до мене? Я скину адресу. Постарайся швидше. — тараторила Яна. Сергій не міг вставити слова, — Нічого не треба. Я тебе нагодую. Дуже чекаю.
Сергій був приголомшений. Як би він не намагався згадати дівчину, її образ не вимальовувався. Хлопець махнув рукою, купив дорогою напівсолодке, квіти і рвонув за вказаною адресою.
У напівтемному під’їзді він забарився. Двері відчинилися і з них раптово, вискочила невисока дівчина.
— Сергію?
Хлопець кивнув головою.
– Їжа на плиті. Кавоварку не вмикай, вона зламана. Я скоро. Сергійка поклади о дев’ятій. Я його нагодувала. Але якщо заплаче, увімкни мультики. Мені дзвонити марно, малий перед твоїм приходом втопив мій телефон в унітазі. Та ви не маленькі. Впораєтесь.
Яна зникла. Сергій розгубився. Він стояв біля відчинених дверей і нічого не розумів.
— Заходь і зачини за собою двері, бо дує.
Хлопець здригнувся і обернувся на голос. Позаду стояв білобрисий хлопчик семи років. Сергій нерішуче зайшов у квартиру.
— Мене звати Сергій, — представився хлопчик, — А тебе як?
— Теж Сергій. Отже ми тезки. – зітхнув хлопець.
«Що ж робити?» — думав він. — «Якось не гоже, кидати малу дитину. Шкода, що Яну не розгледів. А може це мій син? Хлопчикові сім років. Отже він з’явився на світ, коли мені було двадцять три. Серйозних стосунків на той час у мене не було, та й зараз немає. Та навряд чи вона залишила б дитину з чужою людиною. Ще й назвала в мою честь. Виходить, я батько. Нічого собі подаруночок на старий Новий рік».
Сергій вирішив залишитися. Хлопець мав досвід спілкування з дітьми, два молодші брати не давали йому розслабитися. Хлопець трохи пограв з малечею, вони разом попили чаю, перед сном прочитали казку.
Хлопчик йому сподобався. Кмітливий. Тезка заснув швидко, а поруч із ним задрімав і Сергій.
— Сергію, прокидайся, ходімо на кухню. — Яна тихенько трясла його за плече. — Незабаром дванадцята. Зустрінемо старий Новий рік. Вип’ємо келих.
Сергій зайшов на кухню та уважно почав розглядати Яну. Він її не впізнав. Його це почало хвилювати.
— Так! — Сергій вирішив розпочати розмову першим. — Те що це мій син, я вже зрозумів. Але чому ж ти не сказала? Я, як батько, повинен був дізнатися першим. А зараз, через багато років, ти нічого не пояснивши, кудись зриваєшся. Це дуже нелогічно з твого боку.
Яна стояла, витріщивши очі. Потім, трохи прийшла до тями, закрила рот долонькою і засміялася. Дівчина заливалася сміхом, її плечі тремтіли, на очах виступили сльози. Вона не могла заспокоїтись і лише махала рукою. Сергій очманіло дивився на неї. Він заплутався.
— Та хто ж ти така? Якщо він не мій син, то чому ти залишила його зі мною? Ти ж мати!
Яна почала трохи заспокоюватись, присіла на стілець.
— Сергію, — крізь сміх, спробувала пояснити йому Яна, — У твого батька був двоюрідний брат Матвій. Пригадуєш такого?
Хлопець кивнув головою.
— Ви ще приїжджали до нас у гості, — продовжила Яна, — Ми з тобою ще ходили разом на річку, рибалити. Пам’ятаєш? Я як переїхала, два роки тому, дзвонила тобі. Ти був зайнятий. Обіцяв передзвонити. Та так і зник. Тільки зараз з’явився.
Сергій придивився уважніше.
— Яно? – впізнав жінку він. – Як ти виросла! А я, телепень, навигадував собі, бозна-що. Як батьки?
— А ти що, нічого не знаєш? — знітилася Яна. — Мого чоловіка, мами й тати не стало дорогою додому. — Яна засмутилася. — І ми з Сергійком залишилися одні. Тому й переїхали, щоб бути ближче до рідних. Твої батьки допомогли мені придбати цю квартиру. Твої брати теж іноді заїжджають. Ти з ними взагалі не спілкуєшся? — Потім перевела розмову на іншу тему. – А я йшла робити манікюр. Клієнтка попросила, вона завтра їде, аж тут твій дзвінок. Я дуже зраділа, бо мені не було з ким залишити сина. Я думала ти знаєш.
Сергієві стало соромно. Справді, до батьків він заїжджає вкрай рідко. Хлопець не міг згадати, коли дзвонив їм востаннє. Брати його взагалі не цікавили. Весь його час був зайнятий роботою та дівчатами.
Сергій брів засніженим містом.
«Як я живу?» — розмірковував він. — «Я геть загубився я в цьому житті. Одні жінки в голові. У сестри, хоч і далекої, таке лихо. А я навіть не знав, що вона поряд. Та я взагалі нічого не знав. Чи не хотів знати?
Сергій дістав телефон.
— Мамо, я тебе дуже люблю. І тата теж. — Тихо промовив він. — Як хлопці? Сильно бешкетують? Пробачте мені, будь ласка. Ви мені дуже потрібні. Увечері заїду, побалакаємо. Залишусь у вас ночувати.
Фото ілюстративне.
