Щоразу, як згадую його, тільки й думаю: от нащо мені було таке диво дістатися? Всі чоловіки як чоловіки, а я мусила терпіти біля себе людину, яка вміла все краще за мене. Інші чоловіки після роботи зберуться біля кафе поговорити чи забіжать кудись на годинку, а мій летить додому, бо в нього розсада пересихає чи парник не провітрений. Мати його змалку привчила до всього господарства, бо сама працювала з ранку до ночі, а господарку тримати треба, от він і виріс таким, що до всякої жіночої роботи є йому діло.
– Ти знову за своє? – скажу йому бувало, коли він знову стає біля плити замість мене. – Це ж жіноча справа, ну чого ти лізеш?
А він через плече зиркає, носом крутить:
– Ти, люба моя, вариш добре, але нащо переводити продукти, коли я можу зробити так, що пальчики оближеш? Дивись уважно і вчися, поки я живий.
От як після такого не обуритися? Хочеться і слово різкіше кинути, і показати, що я й сама все вмію, а він стоїть, посміхається, і вже сам усе робить. І дійсно, пік такі пироги, що сусідки через паркан носами крутили, аромат виловлювали й приходили кожна запитувати рецепт. Вони гадали, що то я така майстриня, а я від сорому очі в землю опускала і щось невиразне белькотала. А чоловік мовчав, ніколи мене перед людьми не осоромив, не сказав, що то його рук робота. Тільки підморгував мені. Звідки в нього ця пристрасть до тіста та готування взялася – хто його знає.
Мати ж його всього змалку навчила, була господиня на все село, варила по весіллях от тягала його за собою змалку, і виростила помічника собі на радість, а мені на вічну мороку.
Мені ж залишалося тільки руками розводити та дивитися, як мій благовірний із задоволенням місить тісто, викачує качалкою рівні пласти, начиняє їх маком чи ягодами і ставить у гарячу духову шафу. А які супи та борщі він варив! Я б такого ніколи в житті не зварила, хоч би день і ніч стояла над плитою. Бувало, прийду стомлена з городів, ноги гудуть, спина не розгинається, сіду на стілець біля столу і мрію про шматок хліба. А він уже ставить тарілки, стіл накритий чистою скатертиною, і все свіже, гаряче, наваристе.
– Їж, – каже, підсуваючи мені тарілку. – Ти сьогодні напрацювалася, треба сили відновлювати.
– Та як же їсти, коли ти все сам зробив? – відповідаю йому тихо, бо й гніватися вже сил немає. – Мені ж соромно перед собою. Люди дізнаються – сміятимуться.
– А тобі не все одно, що люди скажуть? – здивовано знизував плечима він.
Але найбільше він побивався за садом та квітами. Тут уже його пристрасть межувала з чимось неймовірним. Чоловіки зберуться, про ремонт техніки розмовляють чи про футбол, а мій стоїть і розповідає про якісь нові сортові яблуні.
Купити нормальні сортові дерева чи якісь нові кущі тоді змоги не було жодної – де ті розплідники шукати, та й грошей вічно бракувало на все найнеобхідніше. То що він вигадав? Сідав на свій старий велосипед і їхав за десятки кілометрів до сусідніх сіл та містечок, аби тільки випросити в людей хоч маленьку гілочку, хоч якийсь паросток рідкісної яблуні чи груші. Знайде десь на чужому подвір’ї гарне дерево, постукає в хату, випросить щепу, загорне в мокру ганчірку і везе додому, наче найбільший скарб.
Привезе, роздивляється її при світлі лампи, носить із собою, розмовляє з нею, наче з живою.
– Подивись, яка кора здорова, – показує мені, аж сяє весь від щастя. – Приживеться тут, от побачиш, які будуть солодкі плоди. Наступного року вже скуштуємо.
– Та навіщо тобі ще одна яблуня? – дивувалася я, складаючи випрану білизну. – У нас і так половина городу під деревами. Скоро картоплю ніде буде садити.
– Картопля – то для шлунка, – сміявся він у відповідь. – А сад – це для душі. Вийдеш уранці, а воно цвіте, пахне, птахи співають. Хіба це не щастя?
І вирощував же! Що не посадить – усе приймалося, усе розросталося, наче він якесь таємне слово знав. Сад розрісся на весь горбок за хатою, затуляв нашу господу від холодних північних вітрів, шумів зеленим листям так густо, що влітку сонце ледь пробивалося крізь гілки.
А полуниця! То взагалі окрема історія була. Всі люди як люди саджали звичайну, дрібну, а він десь дістав вусики іншого сорту, що родив до пізньої осені. Виділив під неї найкращу ділянку, обгороджував, поливав вечорами, носячи воду від криниці відром за відром. Мені іноді так прикро ставало, що аж сльози підступали. Злилася на нього люто, бо мені хотілося, щоб він просто посидів зі мною на ґанку вечорами, поговорив про щось просте, житейське, про майбутнє наших дітей, без оцих його постійних планів на сад, на щеплення гілок чи розведення нових квітів. Мені здавалося, що він більше любить свої грядки та дерева, ніж мене, бо кожну вільну хвилину біг туди, копав, підрізав, носив землю.
– Ти б хоч на хвилину спинився! – вигукну я бувало, дивлячись на його втомлені очі. – Спина ж болить, ноги не носять, а ти все копаєш. Навіщо це все? Для кого?
А він зупиниться, витре лоб рукою, усміхнеться своєю широкою, лагідною усмішкою і мовить так спокійно:
– Земля відпочинку не любить, жінко. Поки ти до неї з добротою, вона тобі сторицею віддасть. А наговоритися ми ще встигнемо, у нас попереду ціле життя. Не хвилюйся, усе роблю для вас із дітьми, щоб ви мали всього досхочу.
Отак ми й жили. То посваримося через його надмірну господарність, то знову миримося. Він постійно щось майстрував, прикрашав подвір’я, висаджував біля хати квіти, яких ні в кого в селі не було. Сусідки вже й заздрити почали, казали мені при зустрічі:
– Оце тобі пощастило, чоловік і зварить, і прибере, і сад коло хати виростить. Ти як королева живеш!
А я тільки зітхала у відповідь, бо ніхто не знав, як важко почуватися зайвою у власній хаті, коли чоловік робить усе краще за тебе. Мені хотілося бути повноцінною господаркою, а поруч із ним я здавалася собі невмілою дівчинкою.
– Чому ти мені нічого не довіряєш? – запитала я його якось увечері, коли він заношував до хати свіжоспечений хліб.
– Я теж хочу пекти, хочу готувати. Це ж моя робота!
Він поставив хліб на стіл, підійшов до мене, обійняв за плечі й тихо сказав:
– Та довіряю я тобі все, просто я хочу, щоб ти менше втомлювалася. Мені подобається робити це для тебе. Хіба це погано?
І що ти йому відповіси на таке? Тільки мовчки притулишся до його плеча і відчуєш, як серце калатає від суміші вдячності й образи.
Але те ціле життя, про яке він так часто говорив, виявилося зовсім коротким. Біда прийшла зненацька, коли її ніхто не чекав. Почав мій чоловік скаржитися на втому, все частіше сідав відпочити під яблунею посеред дня, хоча раніше його й хвилину не можна було втримати на місці. Потім зліг.
Я крутилася біля нього день і ніч, намагалася приготувати щось найсмачніше, так, як він любив, але він майже нічого не їв, тільки дивився на мене своїми великими, сумними очима і тихо дякував.
Рано його не стало. У сорок років я залишилася сама. Сама з двома дітьми на руках, у цій великій хатині, серед порожніх кімнат і величезного саду, де кожна травинка, кожна гілочка пам’ятала його тепло.
Перші роки були важкі. Я не знала, як поратися з усім цим господарством, яке він так дбайливо розбудував. Коли наставала весна і треба було обрізати дерева, я ставала посеред саду і гірко плакала, бо не вміла робити це так, як він.
Я не знала, яку гілку залишити, а яку прибрати, щоб не зашкодити дереву. Мені здавалося, що без нього все загине, що сад висохне, а хата вросте в землю від горя.
Але сад не загинув. Дерева, посаджені його руками, росли далі, міцніли, щовесни вкривалися біло-рожевим цвітом, ніби нагадуючи мені про його любов. Я вчилася жити заново. Вчилася самій обрізати гілки, вчилася поратися на городі, вчилася пекти хліб, хоча він ніколи не виходив таким пухким, як у нього.
Діти росли швидко. Син допомагав мені як міг, але в нього були свої мрії. Він усе більше дивився в бік далекого міста, вчився, читав книжки. Дочка теж потихеньку виростала, допомагала по господарству, але я бачила, що їй тісно в нашій хаті. Минули роки, діти підросли, звили свої гнізда і розлетілися по великих містах. Знайшли там свою роботу, створені свої сім’ї, свої щоденні турботи. Тепер вони наведуються сюди хіба що зрідка – приїдуть на вихідні чи у свята, привезуть якісь гостинці, посидять зі мною пару годин за столом, розкажуть про свої успіхи і знову поспішають назад, до свого міського життя.
– Мамо, ви б переїхали до нас у місто, – каже син, оглядаючи стару хату. – Нащо вам оця самота?
– Ні, синку, – відповідаю йому м’яко. – Куди ж я від свого дому поїду? Я тут не одна.
Діти тільки зітхають, качають головами, але не наполягають, бо знають мій характер. Вони їдуть, і я знову залишаюся одна зі своїми спогадами.
Тому я йду в сад. Це мій храм. Храм, збудований не з каміння та цегли, а з дерев, молитви та невтомної праці мого чоловіка. Повітря тепле, дзижчать джмелі над пізніми квітами, десь у гущавині співають пташки, радіє сонячному світлу все довкілля.
Я повільно ходжу від яблуні до яблуні, обіймаю їхні шорсткі стовбури, наче рідних дітей, які давно виросли й поїхали.
Вітер тихо сколихнув листя над головою, і воно зашуміло м’яко, заспокійливо. І мені раптом здалося, що це не сонце й не вітер, а руки мого чоловіка – теплі, шорсткі руки – ніжно торкнулися моїх скронь, погладили мою втомлену душу.
