Ми з Юрком одружилися молодими, одразу пішли діти, жила я в невістках. Я не знаю, в кого там щасливі молоді роки, бо єдині радісні спогади, то були у мене, коли лиш дівувала. А там лиш одні клопоти з дітьми і свекрами та чоловіком. Якби чоловік нормально заробляв, то все було б просто чудово, так я вважаю, що як у людей є гроші, то у них нема клопотів.
Ніхто їм не докоряє тим, що ви їхнє їсте, що діти їхнє взяли чи зіпсували…
Коли я зрозуміла, що чоловік нічого міняти не збирається, бо його все влаштовує, то вирішила сама поїхати на заробітки. Свекри мене радо випхали на роботу і так само радо їли все та пили, що я передавала і на мої гроші ремонти робили.
Я вперше вернулася через п’ять років, коли не стало свекрухи, а свекор на все махнув рукою і не просихав.
Діти мої вже були більші, старший якраз мав вступати, а донька переходила в п’ятий клас. Без свекрухи було просто ніяк і я тоді звернулася до своєї рідної сестри, яка жила на одній вулиці зі мною.
– Галю, приглянь за моїми, бо я маю добру роботу і не хочу вертатися. Я тобі віддячу.
Вона згодилася радо, а ще б не згодитися, коли вона від мене старша на п’ять років і у них в родині не все слава Богу: чоловік пильнує чарки, вона журиться, що дітей Бог не посилає та те й робить, що по прощах їздить та там всі гроші на молебні віддає. Як над таким не кепкувати? Що одне гроші з хати виносить, що інше.
І я собі спокійно поїхала на роботу і гадки не маючи, що буде далі. Знову вернулася через п’ять років, вже з думкою, що назавжди, бо вже все зроблено: хата, мов та писанка, діти прилаштовані з роботою і навчанням, то вже пора й відпочити.
І ось я вертаюся додому з подарунками та грошима. Щаслива така, все мені любе, все мені миле, але от вираз обличчя мого чоловіка ніяк мені не підходить.
А потім він мене ще й питає:
– А, коли ти поїдеш?
– Що? Я побула місяць і вже маю їхати?
– Ні, ти не побула місяць, ти як та королева, командуєш місяць і всі мають кланятися, бо ти тут заробила. А я хочу Галиного супу і чебуреків! Мені від твоїх бутербродів вже все пече!
Звичайно, що я не змовчала, а той пішов. Я думала, що він прийде, але його нема! Я до свекра питати що та як, а той теж нічого й не знає. Тоді й подумала про сестру. Пішла я до неї та бачу картину: мій сидить як король, а вона навколо нього то се подала, то усміхнулася, то страви підсипала.
І я все зрозуміла. Але як так, коли вона така богомільна і ще й від нього старша? Я тоді з хати, бо не хотіла аби вони знали все, думаю, що час має грати на моєму боці. Роблю вигляд, що сплю, коли пізно вночі чоловік прийшов додому.
А потім почала так випитувати кумів та подруг, що в селі діється, а ті, як розговорилися, то й все мені вибовкали про Юрка і Галю. Виявилося, що її чоловік як поїхав на заробітки, то й від нього вже ніхто нічого не чує які роки. А вона навіть жила в моїй хаті, бо всі підтверджують, як вона раненько з моєї хвіртки виходила на автобус чи в поле.
Вже я думала наробити такого, щоб вони зрозуміли, як так мене підвести, як тут мені з Італії дзвінок від мого роботодавця. Мовляв, робота хороша біля моря вілла, приїжджай. А далі донька з новиною, що весілля ми маємо робити. А далі син зі звісткою, що онук у мене буде. А то ж видатки і треба їм допомогти. А хто буде за моїми покоями доглядати – сестра, то нащо мені з нею сваритися? А чоловік? Та ну його, я ж маю про значущіші речі думати, а ви як вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
