Недавно довелося мені побувати в лікарні і хочу поділитися двома висновками, які я звідти винесла: по-перше, там справді або починаєш цінувати своє здоров’я або цього вже ніколи не буде, по-друге, яскраво виражається те, як до вас ставляться ваші рідні.
Моєю сусідкою по палаті була жінка вже в літах, але яка не хотіла ніяк свою господарку кидати. Лікар дивився на її знімок хребта і питав її:
– Ви все життя на каменоломні працювали?
– Та що ви… Все сільська праця, – червоніла жінка.
– Пані, кота на повідок і з паличкою гуляти. Ніяких городів і господарки.
Але жінка не здавалася.
– Як це ніяких городів? А хто буде те все сіно їсти, яке я заготовила? В мене сад такий величезний, яблук купа – гнити будуть? А поле? Я стільки працювала аби з нього каміння повибирати, то тепер лишити? Хай бур’янами заростає?
Стільки поля і саду вона лишати не хотіла і не планувала.
– Я все життя працюю від маленької. Подивіться, які у мене ноги, то все від важкої праці, – говорила жінка, – А як без господарки жити? В селі і не тримати ніякої свині чи курки? Я що, вже геть не газдиня?
– Ви чуєте, що лікар каже, – питаю я її, – На ті гроші, що ви витратили на лікування, ви могли цілий рік молоко пити та картоплю їсти і палець об палець не вдарити.
– Ой, що ви мені дурниці говорите. То гріх лінуватися!, – відповідала вона на те.
Всі її дзвінки додому свідчили про те, що вона переживає за свою господарку більше, ніж за рідних. Я не чула аби вона так випитувала за своїх онуків, як вона питала чи всі кури зайшли в курник.
– Так, їх має бути чотирнадцять. Як нема? Ви що, не можете вже курей догледіти? Йди подивися. Може десь по вулиці ходить!, – вимагала вона у доньки, яка в той час там господарювала замість неї, – Ви чуєте? Я з хати і вже курки нема! А ви знаєте скільки праці треба аби з яйця виростити курку?
Далі не давали їй спати її кози, які от-от мали мати козенят.
– Лікарю, чи випишете мене до п’ятнадцятого числа?
– А ви вже здорові?
– Та яка здорова, але до п’ятнадцятого вже буду здорова?
– Все покаже, як ви реагуватимете на лікування.
– То відпустите чи ні?
– Буде видно.
Жінка так переживала, що у неї через це й тиск почав скакати:
– Без мене не справиться, я точно знаю. Бо ж треба догледіти та місце забрати, та припильнувати води дати…
Ой, моя коза така, що треба приглядіти, бо може піти геть… А вона в мене така молочна, – жінка бідкалася та все тиск скакав і скакав.
На її щастя, коза таки швидко привела козенят і її донька зробила все правильно. Але жінка не могла в це повірити.
– Не вірю я, що вона припильнувала, щоб місце забрати. Я по десять разів приходила, то коза його з’їдала. А вона прийшла і вже винесла. Бреше аби мене не хвилювати, ой, піде моя коза з такими господарями…
Коли цю паню виписували, то лікар був певен, що вона скоро знову повернеться:
– Такі жінки просто не можуть по-іншому, – сказав він.
А другий висновок вже стався зі мною. Так сталося, що я свою невістку не дуже жаліла та цінувала, але саме вона виявилася тією людиною, яка приходила мене провідувати та допомагати. Я не знаю чи то Бог так розпорядився, але поруч не було нікого: чоловік був за кордоном разом із сином, донька моя в іншому місті і не могла приїхати, бо має маленьку дитину. Була лише невістка Настя.
І виявилася такою толковою жінкою – всюди вона піде, все дізнається та чергу займе, їсти мені принесе, ліки купить…
Золото, а не дитина. Тепер думаю, що нема чого тепер думати за свою хату – перепишу на них з сином, хай мають щось після нашої кончини.
Фото Ярослав Романюк.