Вечір у батьківському домі був напрочуд теплим і гостинним. Батько і мій наречений, Олександр, сиділи у вітальні, розмовляючи про рибалку, а я допомагала мамі збирати посуд після щедрого застілля. Зазвичай у нас не було таких затишних посиденьок, і я відчувала, що наближається кульмінація їхнього несподіваного радушшя.
— Як тобі наш Олександр? — запитала мама, обережно витираючи порцелянову тарілку. — Хороший, такий ґречний хлопець.
— Мамо, — відповіла я, ледь усміхаючись, — він не просто “хороший”. Я виходжу за нього заміж, бо кохаю.
— Так, так, я розумію, — вона відставила тарілку і, нарешті, сіла навпроти мене за кухонний стіл. Її обличчя стало надзвичайно серйозним, наче вона збиралася повідомити мені про світовий апокаліпсис. — Сонечко, давай поговоримо щиро.
Я мовчала, передчуваючи біду.
— Розумієш, твій наречений справив чудове враження. Він і розумний, і такий успішний. А ось у нашої Катрусі, — Катруся — це моя старша сестра, — на особистому фронті вже давно все якось не складається. Зустрічаються їй якісь несерйозні люди. Вона ж так мріє про сім’ю!
Я відчула, як у мене всередині здіймається невидима хвиля тривоги. Куди вона хилить?
— І що ти пропонуєш, мамо? — запитала я максимально спокійно.
— Послухай мене уважно, люба. Тобі ж лише двадцять шість, правда? Ти молода, ти гарна, ти завжди зможеш знайти собі чоловіка, навіть кращого! — вона простягнула руку через стіл і лагідно взяла мою долоню. — Ти можеш трохи почекати. Поживи для себе, насолоджуйся роботою, подорожуй.
Вона зробила глибокий вдих і промовила ключову фразу, яку я не могла осягнути одразу.
— Ти поступися Олександром Катрусі. Вона заслуговує на це щастя, вона старша, їй важче. А ти, ти ж бачиш, — вона кивнула в бік вітальні, — ти завжди знайдеш собі когось іншого. Дозволь сестрі влаштувати своє життя. Вона з ним буде щасливою, я відчуваю.
Я кілька секунд дивилася на маму, намагаючись знайти хоча б натяк на жарт. Але її обличчя було абсолютно серйозним.
— Поступися чоловіком? — мій голос пролунав спочатку як тихий свист, а потім я не змогла стримати несподіваний, гучний сміх, який наповнив кухню. Це було не весело, це була істерична реакція на абсурд.
Мама нахмурилася.
— Що смішного я сказала? Я говорю про серйозні речі! Про щастя твоєї сестри!
Я витерла сльози від сміху і відповіла, дивлячись їй прямо у вічі, з холодним, рішучим тоном.
— Смішно те, мамо, що навіть у ранньому дитинстві, коли я малювала свої перші малюнки, ти вимагала, щоб я поступилася Катрусі своїми олівцями чи іграшками, бо “вона ж старша”. А тепер, через двадцять років, я повинна, на твою думку, поступитися їй моїм коханим чоловіком. Ти взагалі усвідомлюєш, що ти мені щойно запропонувала?!
Я встала. Моє рішення було миттєвим і остаточним.
— Мені потрібно розбудити Олександра. Ми звідси їдемо.
— Куди їдемо? — Мама підскочила. — Ти що вигадуєш? Ти не можеш піти! Ми повинні все обговорити спланувати. Катя має надію, він їй теж сподобався, ми з нею домовились.
— Можу, мамо, — я повернулася до дверей. — І ми йдемо. Я з ним їду, а не поступаюся Катрусі. І це було моє останнє слово, яке ти почула у цьому домі, мамо.
Мене звати Віра, і моє дитинство було наче постійний іспит, який я завжди провалювала. Я завжди розуміла, що батьки ставляться до Катерини, моєї старшої сестри, набагато краще, ніж до мене.
Катя була їхнім еталоном. Її завжди ставили мені в приклад, особливо, коли вона тішила їх черговим “досягненням”.
— Поглянь, Віро, яку Катруся намалювала картину. Це ж справжній талант! Не те, що у тебе, якась невиразна мазанина! — говорила мені мама, тримаючи в руках яскраву акварель Катерини.
Я, як молодша дитина, намагалася зрівнятися. Перемальовувала її роботи, але мої старання завжди виглядали блідо на тлі її впевнених ліній.
— Куди тобі до сестри? Може, коли станеш старшою, зможеш намалювати щось схоже, — відповідав батько, і в його тоні відчувалася не стільки насмішка, скільки глибоке розчарування.
Мені ставало образливо до сліз. Підсвідомо я розуміла, що ніколи не досягну її рівня, принаймні в очах батьків. Ця тенденція продовжувалася і далі. Після дитячих малюнків мені ставили в приклад успіхи Каті в читанні, письмі, математиці. На її тлі я завжди безнадійно відставала, хоча і була старанною ученицею.
Сестра активно брала участь у цій “сімейній виставі”. Вона почувалася генієм, поглядаючи на мене зверхньо, як на істоту набагато нижчу за себе.
— Ти знову не розумієш, Віро? Це ж просто, — могла вона сказати з висоти своїх чотирнадцяти років.
З часом я замкнулася. Намагалася якомога менше перетинатися з родичами, щоб не чути постійних порівнянь. Але навіть моя замкнутість викликала невдоволення.
— Нічого з тебе не витягнеш, — зітхала мама. — Ходиш, невідомо про що думаєш! А ось Катруся — молодець: і обійме, і про свої справи розповість, і порадить.
Загалом, я завжди була гіршою, а Катя — кращою.
Я не могла дочекатися дня, коли пролунає останній шкільний дзвоник. Це рішення — поїхати навчатися до іншого міста — я прийняла ще в підлітковому віці. Це був мій єдиний шанс “втекти” з родини, де я почувалася вигнанцем.
Коли я отримала атестат і повідомила батькам про свої наміри, вони навіть не здивувалися. Скоріше, відчули полегшення.
— Я так і знала, що втечеш з рідного дому, — заявила мама з неприхованим зітханням. — Ось Катруся скоро закінчить наш місцевий університет і допомагатиме нам. З тебе ніколи не було і не буде пуття.
З таким “теплим” напуттям я поїхала вступати. Вступивши до університету і отримавши місце в гуртожитку, я вирішила не повідомляти про це батькам. Я знала їхню реакцію заздалегідь.
Спочатку я чекала. Чекала хоч якогось дзвінка від родичів. Я думала: можливо, я їм не настільки байдужа, щоб не згадати про мене кілька місяців? Але я помилилася. Ніхто мені так і не подзвонив.
Зв’язалася з ними я лише перед своєю першою сесією, під Новий рік. Вирішила привітати “сім’ю”.
— А, це ти, наша пропажа, — безбарвно відгукнувся батько на дзвінок. — І тебе з Новим роком.
Ми обмінялися кількома беззмістовними фразами, після яких я, навіть не попрощавшись, просто відключила телефон.
Так і пройшов мій період навчання — без візитів додому, без зв’язку з батьками. Я була одна, але, на диво, щаслива.
Після отримання диплома я швидко знайшла хорошу роботу. Мені допоміг наш декан факультету, професор Ігор Семенович. Він звернув увагу, що після кожної сесії я, на відміну від інших студентів з інших міст, не їду до батьків, а залишаюся в гуртожитку і активно підробляю в різних компаніях, щоб мати додаткові кошти до стипендії.
На третьому курсі Ігор Семенович взяв мене під свою опіку. Він організував для мене чудову практику і стажування, а згодом, завдяки своїм зв’язкам, посприяв моєму працевлаштуванню.
Для мене, не звиклої до такої уваги і турботи, поведінка декана здавалася дивною. Спочатку я шукала якийсь прихований мотив.
— Ігоре Семеновичу, чому ви мені так допомагаєте? — якось запитала я його в його кабінеті. — Я не розумію.
Він усміхнувся, його погляд був батьківським і теплим.
— Віро, не вигадуй зайвого, — м’яко відповів він. — Я допомагаю тобі просто тому, що хочу допомогти. У мене дочка твого віку, у мене любляча дружина. Мені від тебе нічого не потрібно. Просто добре навчайся і не підводь мене на іспитах.
Після такого напуття я просто не мала права на погані оцінки. Я старалася з усіх сил і заслужено отримала диплом із відзнакою. Ігор Семенович був задоволений.
— Ти розумниця, Віро! Мені не буде соромно попросити свого хорошого знайомого взяти тебе на роботу!
Так я потрапила в офіс однієї з провідних фірм. Моє становлення як фахівця відбулося досить швидко. Позначилися і ґрунтовні знання, отримані в університеті, і мій досвід на стажуваннях.
Крім успішної кар’єри, у мене склалося і особисте життя. Я познайомилася з Олександром, одним із наших керівників відділу. Він був впевнений у собі, уважний, і дуже швидко зробив мені пропозицію.
Я розповіла йому загальні відомості про свої стосунки з батьками: про те, що не бачилася з ними майже вісім років, лише зрідка листувалася. Олександр був здивований, але наполягав:
— Віро, я розумію, що тобі боляче. Але це твої батьки. Ми повинні поїхати до них і запросити на весілля. Це правильно.
Я була не в захваті, але заради нього погодилася.
На моє повідомлення про наш візит мама відреагувала на диво позитивно. Я відчувала фальш у її голосі, але поки що не могла зрозуміти причину. Вона, хоч і награно, але раділа моєму “щастю” і запевнила, що дуже чекає на знайомство з Олександром.
Ми приїхали через тиждень. Нас чекав шикарний стіл і видиме, навіть надмірне, радушшя батьків і Катерини. Я поводилася стримано, підозрюючи, що за цим ховається якийсь підступ. І, як виявилося, не помилилася.
Після застілля Катерина поїхала до своєї квартири, а чоловіки пішли відпочивати. Я залишилася на кухні, допомагаючи мамі з посудом. Ми вели неквапливу розмову: я розповідала про свою роботу, мама — про роботу Катерини, звісно ж, виставляючи її в найкращому світлі.
По поведінці мами я відчувала, що вона ще не торкнулася головної теми розмови і просто не знає, як до неї підступитися. Вона перебирала тарілки з неймовірною увагою, ніби вони були ключем до її таємниці.
Нарешті, тема прозвучала, як грім серед ясного неба, без жодного переходу.
Вона сіла навпроти мене і попросила “поступитися Олександром Катрусі”.
Після того, як я, сміючись, прокоментувала її неймовірну пропозицію, мама справді розгубилася.
— Ти смієшся, Віро? Це ж задля добра! Для родини! — вона намагалася підвищити голос, але не змогла.
— Ми переїжджаємо до готелю. Ми не можемо сісти за кермо після твого хлібосольного застілля, тому сьогодні переночуємо в місті.
— Ти не смієш! Що подумає Олександр? — верещала вона.
— Він усе дізнається, мамо. І він зрозуміє, чому ми йдемо.
Я розбудила Олександра, який був здивований.
— Що сталося, люба? Чому ми йдемо? — запитав він.
— Усе поясню в таксі, — я швидко вдягла пальто.
Через півгодини ми вже їхали в таксі до готелю. Олександр, вислухавши причину нашої втечі, довго мовчав.
— Твоя мама справді це сказала? — він був вражений.
— Вона справді це сказала, — відповіла я. — Вона завжди вважала, що Катя має право на мої речі. І, мабуть, вважає, що і на мого чоловіка.
Олександр міцно мене обійняв.
— Даремно я притягнув тебе сюди, Віро. Вибач мені.
Наша церемонія одруження, звісно ж, пройшла без моїх родичів. На прохання Олександра, про них ніхто навіть не згадував, щоб не псувати мені настрій.
А кажуть сім’я – фортеця. Не кожному так пощастило.
Головна картинка ілюстртивна.
