Єдина донька і дуже довгождана. Скільки я молилася, скільки їздила на всякі обстеження.А як ми з Юрком раділи, коли дізналися, що буде дівчинка, плакали від щастя.
Звичайно, що дитину леліяли та все купували, до роботи хоч і привчали, але, по правді, не дуже Христинка хотіла в городі сидіти, а краще з дівчатами гуляти. А хто хоче на городі горбатитися? Та ніхто. От я й дитину жаліла.
Вона казала, що як в місто поїде, то там і залишиться. Ми б і раді аби собі міського хлопця знайшла, бо в селі вона не буде мати в свекрухи розуміння, адже тут треба зранку до вечора гарувати.
Як згадаю, коли я прийшла в невістки, то на наступний день мені свекруха сказала до корів йти доїти. А у мене з одягу лиш весільна сукня та на вихід. То я мусила в новій сукні йти та робити і ніхто мене не пожалів та на мій захист не став.
Отака була у мене свекруха. І де вона зараз? Отож-бо, а добре мені нерви крутила.
Але вчитися донечка не дуже хотіла, ми ледве впрошували адміністрацію училища аби їй дали ще один шанс. Ну, як дитина не розуміє, то як вона може вчитися.
Я то все прекрасно знаю, бо й мені наука не йшла до голови, але чоловік не розуміє і каже, що треба доброго бука.
Слава Богу, вже якось відучилася та каже, що має там роботу по спеціальності і буде знімати квартиру з дівчатами. Ми ще й усім хвалилися.
– А ви казали, що наша Христина ні до чого, а вона й роботу має і собі раду дає. Отак, – казала я кумам і всім, хто хотів слухати.
А потім нема від неї вісток і нема. Вже й не телефонує. Ми поїхали, а вона при надії.
– Мамо, то хлопець був хороший, але сказав, що поїде на заробітки та вернеться і я його чекала і ось, – каже донька.
Читайте також: Я аж чаєм поперхнулася, коли почула, що чоловік каже. Перепрошую, але це моя мама і я куди хочу, туди її й відправляю!
Що вже було робити. В село вона ніяк їхати не хотіла, то й там дитинку на світ привела. Що вже ми просили одуматися і вона погоджувалася, а ми й помагали грошима та продуктами. А як же дитину одну та другу лишити.
В село вона не їхали, а ми й не наполягали, бо ж кожен в очі скаже. А так дитя, слава Богу, здорове, то й добре.
А потім вона каже, щоб ми не так часто їздили до неї, бо у неї кавалер і не треба його на початках конфузити.
Ну, ми й чекали. Чекали… чекали…чекали. За пів року приїхали, бо вже скільки та можна, а вона знову.
Я в сльози, батько весь зачервонівся, що я вже за нього розпереживалася.
– Та він приїде, вернеться з-за кордону і приїде. Ось і гроші залишив на квартиру, – казала донька.
Вже маємо двох онуків і ні одного зятя.
В селі ж усе знають, так, що батько й в кафе не ходить посидіти, бо чоловіки все розпитують та регочуть. Я теж йду так, щоб людей поменше, бо ж кожна вщипне.
А потім Христина нам дітей привезла і сказала, що їде на заробітки, бо дітям треба за щось жити. І отак вже її нема п’ять років.
А ми що? Ми дітей любимо, бо одна наша розрада та надія. А які вони гарні в школі та в садочку, от геть на Христину схожі і в селі їм цікаво, не те, що Христині, от у цьому між ними й відмінність.
Я вже втомилася за неї переживати, може стане старша та якось розум у неї прибуде. Та подумайте самі, що дитині лиш двадцять три роки було, а вже двоє дітей. тепер вже час пройшов, то може буде вже по-іншому і до нас ставитися і до дітей.
Я собі так думаю, що треба вірити в краще, правда ж?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
