fbpx

Я аж чаєм поперхнулася, коли почула, що чоловік каже. Перепрошую, але це моя мама і я куди хочу, туди її й відправляю!

Останній рік я переживаю просто колосальні зміни, адже мені доводиться доглядати матір, яка попри ще молодий вік геть втратила розум. Я люблю маму, але це просто занадто.

То газ забуде виключити, то холодильник залишить відкритим, то кран не закриє, їжу ховає в кімнаті. Це малесенький перелік з того, що мені приходиться за нею робити.

Мені ще п’ять років до пенсії, а за нею потрібен догляд, як за малою дитиною. Хоч бери й з роботи звільняйся, але як тоді пенсія?

Та й жити отак я більше не маю сили. Я не впізнаю цю жінку, як і вона мене.

В гості піти неможливо, до себе запросити також, діти перестали приходити і онуків лишати, бо ж бабуся може щось натворити.

Я вже почала шукати вихід з цієї складної ситуації і вирішила, що найкраще їй буде, коли вона буде з такими ж людьми, як вона, де за нею буде доглядати персонал, який спеціально навчений, який повен сил і енергії, а нерви у них просто залізні.

Бо я вже більше не можу.

Отакі свої думки я розповіла чоловікові за чашкою чаю, бо обід – це єдиний час посидіти спокійно, адже мама лягає спати.

– Ну тоді я тебе кидаю, – каже мені на мою пропозицію віддати маму в спеціальний заклад чоловік.

– Тобто?

– Якщо ти віддаєш матір, то я теж йду геть від тебе.

– Чого, не смію питати?, – я вже починаю закипати.

– Та все дуже просто. Якби ти сказала, що тобі потрібна допомога, бо ти втомилася – то це одне, але отак категорично говорити, що людина, яка тебе все життя любила і про тебе піклувалася вже тобі не потрібна – то зовсім інше.

– Не перекручуй, – сказала я, – Мені потрібна мама, але ця жінка вже давно не моя мама. Це просто тіло ходить без душі і розуміння. То чого я не можу її віддати в заклад, де люди краще про неї попіклуються, ніж я?

– Я не думаю, що їй буде краще в такому закладі, де все чуже.

Ну, знаєте, це вже за межею якогось розуміння. Сам Василь то на роботі, то спить, таке враження, що ми знову молодята і у нас первісток. Тоді він так само себе вів – працював і спав, а вся турбота про дитину лягала на мої плечі.

Він мене цмокав в чоло і перевертався на другий бік. А я як не спала вдень, так і не спала вночі.

А тепер виходить просто один в один.

– Тоді тобі прийдеться більше заробляти аби ми могли собі дозволити якусь доглядальницю, хоч на кілька годин в день.

– Чого це? Я не маю здоров’я ще на одну роботу йти. Ти маєш це все сама розкласти на полички, адже мати й пенсію має, моя зарплата, а ти будеш її глядіти і так справимося.

Читайте також: Коли я запитала кума, чому він не їде на заробітки замість дружини, то від його відповіді мало рота не роззявила. Я завжди думала, що у них все по-іншому, а виявляється і таке може бути і чоловік може так думати

– Ти ж розумієш, що вона отак може прожити легко ще десять років чи й п’ятнадцять? У неї чудове здоров’я і відмінний апетит. То я не буду мати пенсії, а твоєї на нас двох не вистачить. То, що буде далі? Сядемо на плечі дітям?

– Коли ти віддаси матір, то наші діти нас так само віддадуть, – каже чоловік з виразом проповідника.

Ну це взагалі. Я робити нічого не буду, але ти маєш вчинити так, як я собі думаю.

Так, може й у мене буде таке, як у мами і я не хочу аби вони життя марнували закриваючи за мною крани та шукаючи по вулиці.

Не думаю, що мене зрозуміють люди, які з цим ніколи не стикалися і будуть моралізувати, як мій чоловік. Але хіба це комусь допоможе?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page