Останній рік я переживаю просто колосальні зміни, адже мені доводиться доглядати матір, яка попри ще молодий вік геть втратила розум. Я люблю маму, але це просто занадто.
То газ забуде виключити, то холодильник залишить відкритим, то кран не закриє, їжу ховає в кімнаті. Це малесенький перелік з того, що мені приходиться за нею робити.
Мені ще п’ять років до пенсії, а за нею потрібен догляд, як за малою дитиною. Хоч бери й з роботи звільняйся, але як тоді пенсія?
Та й жити отак я більше не маю сили. Я не впізнаю цю жінку, як і вона мене.
В гості піти неможливо, до себе запросити також, діти перестали приходити і онуків лишати, бо ж бабуся може щось натворити.
Я вже почала шукати вихід з цієї складної ситуації і вирішила, що найкраще їй буде, коли вона буде з такими ж людьми, як вона, де за нею буде доглядати персонал, який спеціально навчений, який повен сил і енергії, а нерви у них просто залізні.
Бо я вже більше не можу.
Отакі свої думки я розповіла чоловікові за чашкою чаю, бо обід – це єдиний час посидіти спокійно, адже мама лягає спати.
– Ну тоді я тебе кидаю, – каже мені на мою пропозицію віддати маму в спеціальний заклад чоловік.
– Тобто?
– Якщо ти віддаєш матір, то я теж йду геть від тебе.
– Чого, не смію питати?, – я вже починаю закипати.
– Та все дуже просто. Якби ти сказала, що тобі потрібна допомога, бо ти втомилася – то це одне, але отак категорично говорити, що людина, яка тебе все життя любила і про тебе піклувалася вже тобі не потрібна – то зовсім інше.
– Не перекручуй, – сказала я, – Мені потрібна мама, але ця жінка вже давно не моя мама. Це просто тіло ходить без душі і розуміння. То чого я не можу її віддати в заклад, де люди краще про неї попіклуються, ніж я?
– Я не думаю, що їй буде краще в такому закладі, де все чуже.
Ну, знаєте, це вже за межею якогось розуміння. Сам Василь то на роботі, то спить, таке враження, що ми знову молодята і у нас первісток. Тоді він так само себе вів – працював і спав, а вся турбота про дитину лягала на мої плечі.
Він мене цмокав в чоло і перевертався на другий бік. А я як не спала вдень, так і не спала вночі.
А тепер виходить просто один в один.
– Тоді тобі прийдеться більше заробляти аби ми могли собі дозволити якусь доглядальницю, хоч на кілька годин в день.
– Чого це? Я не маю здоров’я ще на одну роботу йти. Ти маєш це все сама розкласти на полички, адже мати й пенсію має, моя зарплата, а ти будеш її глядіти і так справимося.
– Ти ж розумієш, що вона отак може прожити легко ще десять років чи й п’ятнадцять? У неї чудове здоров’я і відмінний апетит. То я не буду мати пенсії, а твоєї на нас двох не вистачить. То, що буде далі? Сядемо на плечі дітям?
– Коли ти віддаси матір, то наші діти нас так само віддадуть, – каже чоловік з виразом проповідника.
Ну це взагалі. Я робити нічого не буду, але ти маєш вчинити так, як я собі думаю.
Так, може й у мене буде таке, як у мами і я не хочу аби вони життя марнували закриваючи за мною крани та шукаючи по вулиці.
Не думаю, що мене зрозуміють люди, які з цим ніколи не стикалися і будуть моралізувати, як мій чоловік. Але хіба це комусь допоможе?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
