Так уже життя склалось, що я сама виховувала свою онучку. Невістка, як поїхала на заробітки то так і зникла. Важко мені було, думала що важче вже і не буде, але прийшла до мене старість, а з нею і випробування якого я геть не чекала

Так уже життя склалось, що я сама виховувала свою онучку. Невістка, як поїхала на заробітки то так і зникла. Важко мені було, думала що важче вже і не буде, але прийшла до мене старість, а з нею і випробування якого я геть не чекала.

Коли мій син одружився з Оксаною я нічого проти не мала. Дівчина мені сподобалася: завжди з посмішкою, говорить і світло від неї йде. Сама сяє і ти біля неї настрій покращуєш.

Жили вони із сином дуже гарно. Оксана мала особливий характер. Найчастіше вона усміхнена і весела, але буває таке, що стане похмура і ходить такою кілька днів. Може не розмовляти не привітатись і навіть не пояснить, що ж то з нею таке відбувається.

Не пояснила вона нам і того, чому втекла зі стаціонару після появи своєї донечки. Син приніс мені онучку геть розгублений. Дружина залишила записку, що виховувати дитину не буде, та ще на розлучення документи подала.

Олексій – син мій шукав свою Оксану, намагався повернути. Але, як не старався, невістка сказала, що родини більше в них немає і вона хоче вільного життя.

Вже потім ми дізналися, що невістка виїхала за кордон на заробітки. Нам про те вона не говорила та й до доньки не зналася. Лишились ми втрьох.

Так би ми собі із сином онучку і підіймали. Дитина ж сонечко яке: спокійна і тиха, і мила. Ми тішилася нашою Оленкою. Але, одного дня не стало мого сина.

Не знаю, як би я пережила все те якби не моя маленька онучка. Саме те, що я повинна за нею наглядати, що я єдина жива душа на цьому світі кому вона потрібна, підтримало мене, не дало піти слідом за єдиним сином.

Важко мені було, бо спочатку не хотіли мені під опіку віддавати онучку. Мусила я і роботу поміняти, і дім свій переобладнати. Та потім змінилось керівництво то вже я швидко змогла оформити усі необхідні документи.

Оленка росла добрим дитям. На момент коли я стала їй за маму мала вже 50 років. Могла б і на пенсію вийти але працюю досі, добре, що професія така в який вік неважливий, головне – світла голова. Зарплатня у мене не надто велика, але колектив хороший, люди такі, що завжди готові підтримати.

Оленці ж я намагалася дати все, що мусить мати дитина її віку. Була вона в мене одягнена, і взута, і накормлена не гірше від однолітків. Ніколи вона мені не дорікнула, що я її чимось обділила. Не було мені з нею негараздів ні в школі, ні тоді, як пішла вона навчатися.

А останнім часом стала я себе почувати не надто добре. Саме Оленка моя вийшла на роботу, стало трішки легше з фінансами. Не знаю, чи розслабилася я, а може вік підступив і взяв своє.

Нещодавно, ось, до стаціонару потрапила. Спеціаліст Оленці сказав, що мусить за мною наглядати і бути поруч. Я не безпомічна, але вже такого віку,  що сама не знаю чого чекати.

Ще там я побачила, що Оленка змінилась в обличчі. Ще пошкодувала свою дитину, думала – за мене переймається. Три дні вона ходила от такою, як я не намагалася її розговорити та вона мовчала.

— Чого я мушу класти свої молоді роки на твою старість? – одного разу не витримала Олена і заявила мені таке коли я вчергове запитала чому вона така сумна. – Я не бачу зароблених грошей, бо всі вони йдуть як не на харчування твоє спеціальне, так на твою аптеку. Я не можу поїхати з друзями в гори, чи на море за кордон, бо прив’язана до тебе, до твоїх недуг. Мама права: я повинна подумати про себе і влаштовувати власне життя.

Я так і сіла бо не очікувала від своєї доньки, від своєї Оленки таких слів. Та ще й маму вона згадала, А ми про неї більше 20 років не чули.

Виявилося що Оксана знайшла свою дитину і переписується з нею більше ніж півроку. Вийшла вона заміж в Іспанії, живе у гарному будинку. От тепер кличе свою доньку до себе під крило, бо стала вдовою, їй самій сумно у великому будинку.

Не знаю вже, що вона там наговорила тій Олені, але бачу добре, що моя дівчинка змінилася.

— Як ти можеш вірити жінці, яка тебе покинула немовлям? Як можна пробачити ціле життя якого її не було поруч? Чи ж вона тобі співала колискові доню? Чи сиділа коло твого ліжка, коли ти була нездорова.

— Бабусю, вона давно зрозуміла свою помилку і розкаялась. Вона хотіла мене одразу забрати, але знала, що ти не віддаси. Чекала коли я виросту, аби зі мною поговорити, бо ж розуміла, що ти мені у вуха вливала про неї тільки нехороше. Так воно і є, бо я не знаючи власної матері її вже не любила. А тепер ти хочеш забрати мою молодість, хочеш, аби я поклала своє життя на те, щоб доглядати тебе стару і немічну. То ж скажи мені, кого мушу обрати: жінку, яка дарує мені майбутнє, чи ту, що хоче забрати найкращі роки?

Звісно я не тримаю Олену біля себе, але поки вона не їде. Можливо все ж їй не все одно і шкода мене? Щоби мама не казала, та до мене в неї також є почуття, знаю що вона мене любить. Моє слово для неї важливе.

Минув вже який день після цієї розмови, а я не знаю, чи справді я хочу добра своїй дитині ,а чи лячно мені того, що залишуся одна?

Що ж мені робити: мовчати і хай Олена залишиться біля мене, чи подарувати дитині краще майбутнє і відпустити до рідної матері?

Як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page