— Так вона моя мама, – сказала Ірина з нотками металу у голосі, – Я навіть подякую за вашу доброту і за те, що дбаєте про неї. Мені її десь навіть трішки шкода, але на більше від мене не розраховуйте. Можете вважати мене ким завгодно, тут ваше повне право, але її доля мене абсолютно не обходить. Бувайте здорові!
Вимкнула зв’язок і подивилась в далечінь. Сідало сонце. Небосхил вигравав усіма барвами і відтінками, але Рита тієї краси і не помічала. Машинально гладила пухнату Мурку, а перед очима непроханими гостями проносились картинки з минулого.
Знову у вухах забринів голос мами, колись такий рідний, а того дня чужий, відсторонений. Слова летіли у Риту важезними камінням і не було від них порятунку. Скільки їй тоді було? Сімнадцять? Ні, здається, того дня їй саме виповнилось вісімнадцять…
Риточка змалку була зіронькою і квіточкою. До шести років щиро була впевнена, що саме так її і звуть. так і представлялась:
— Я Зіронька і Квіточка.
Її усі дуже любили. Ну а як ще ставитись до от такого блакитноокого янголятка з кучерявим, як пух і волоссячком кольору стиглого колосся. Тато і мама душі у малій не чули. Здається і землі вона ніжками не торкалась, все її на руках носили. Тільки й чула мала: «Ти наше сонечко, наша зіронька, наша квіточка».
Рита усміхнулась згадуючи. Єдині світлі і теплі спогади за все її непросте життя. Тоді ще повна, велика родина, яка для малої була непорушною кам’яницею. Безпека і безмірне щастя. Розлетілось… Їй тоді вісім виповнилось, як не стало тата.
Пам’ятає, не могла зрозуміти чому всі плачуть. Мама вперше повернувшись з роботи не взяла на руки, хоч вона і підбігла до неї радісна. Обидві бабусі втираючи сльози ходили по будинку, навіщось збираючи татові речі. Тоді вона вперше почула оте нестерпне, важке “сирітка”.
Бабусі пішли одна за одною на протязі наступного року. Казали мамі, що хтось наврочив, а може доля от така у них у всіх була. Їхній дім зі світлого і радісного став німим і темним. Мама пустилася берега. А Рита ж ходила до школи якось, хтось її годував, давали не байдужі і речі якісь. Три роки так прожили, аж поки не прийшла служба опіки. Риту хотіли забрати.
Чи не вперше за той час її мама була при тямі. Зрозумівши що саме хочуть ті люди твердо заявила, що дитини не віддасть. Пообіцяла узятись за розум і виправитись.
А три дні по тому у їхньому домі з’явився дядько Петро. З першого ж погляду він не злюбив Риту. Рита була слухняною і ввічливою, завше допоможе і їсти вже сама приготує. На перше ж прохання назвала його “татусем”, ніяких збитків не робила.
А Петро ж від одного погляду на падчерку білою піною сходила. Умовив її маму віддати малу у спортивну школу інтернат у іншому районі. Все, аби бачити її рідше. Так у житті Рити з’явився спорт. Вона плавала. Спочатку неохоче, а потім все з більшим і більшим завзяттям. З’явились перші успіхи. Вона вигравала змагання за змаганням.
А потім, коли їй було сімнадцять, у житті Рити з’явився Влад. Вони познайомились на чергових зборах і полюбили одне одного з першого погляду. А вже після випускного Рита зрозуміла, що при надії. Влад зрадів несказанно, повіз наречену знайомити з батьками.
Ті сприйняли новину сухо. Влада відчитали, мов маленького хлопчика і прямо там, на порозі дому, так і не впустивши їх у середину, сказали обирати між родиною і Ритою. Влад низько опустивши голову, навіть не поглянувши коханій Риті в очі, зайшов у дім. А їй вказали вказали на вихід без зайвих сентиментів.
Вона повернулась додому, до мами. Розповіла зі сльозами на очах все як було. Чекала підтримки, розуміння. Її мама була доброю і люблячою, вона ж пам’ятала.
— Так а сюди ти чого приїхала? – почула чужий і водночас такий рідний голос, – Мені “подарунок” привезла, чи як? А спитала чи треба? Їдь звідси. Більше ти не моя дитина. Тут не твій дім.
Зараз у Рити все добре. Вона тренер у тій же школі, де колись вчилась сама. У неї вже дорослий син-красень. Скільки довелось пережити вона нікому не побажає. Було не просто важко, інколи накочував відчай, але вона впоралась. Змогла, вижила. І все б було прекрасно, якби не ось цей сьогоднішній дзвінок:
— Ваша мама приїхала до нас у село рік тому. Її жінка тут одна пошкодувала, адже мама ваша була безхатченком, але людина вона дуже добра і працьовита. Ми її у стареньку хатинку поселили. Вона там собі жила і підробляв по людям. Де пофарбує, де на городі допоможе. А ось це злягла. Ми то ходимо до неї по черзі, але самі розумієте, належного догляду не можемо надати. Та й часи нині он які, а ми всі у віці і самі здоров’я не маємо. До притулку теж поки не беруть, там свої негаразди. Вона мені сказала, що є донька розповіла, де ви навчались. Я зателефонувала, а мені і повідомили, що ви там же і працювати залишились. Рито Петрівно, у вас прекрасна мама з непростою долею. Чоловік другий продав її дім, у неї ні документів ні засобів до існування. Приїдьте, заберіть її то ж ненька ваша.
— Так вона моя мама, – сказала Ірина з нотками металу у голосі, – Я навіть подякую за вашу доброту і за те, що дбаєте про неї. Мені її десь навіть трішки шкода, але на більше від мене не розраховуйте. Можете вважати мене ким завгодно, тут ваше повне право, але її доля мене абсолютно не обходить. Бувайте здорові!
Можливо і не можна так. Можливо, згодом вона пожалкує і дуже, а поки? Поки вона сама живе у гуртожитку при школі. Малесенька кімнатка на десять квадратів є для неї усім її світом. Син на юриста пішов навчатись, можливо хоч він у люди вийде. А якби мама тоді не виставила? Якби допомогла? Вони б усі зараз жили краще. Набагато краще.
Тому і не може Рита ні простити, ні прийняти.
Автор Анна Корольова.
30,11,2022
