Коли у нас з Русланом було весілля, то я на ньому посварилася з найкращою подругою, адже та таке видумала, наче мій коханий та до неї залицявся, якраз в перерві між юшкою і танцями.
– Валю, лишай його зараз, бо потім пізно буде, – казала вона мені, а я спалахнула.
– Ти мені заздриш, тому так кажеш. Сама хочеш за нього заміж, а він вже мій і не чіпляйся до нього!
Наступні десять років я отак витягувала з нашої квартири й інших, а потім прощала. Руслан казав, що більше не буде і навіщо руйнувати родину через якусь чужу людину, коли я і наша донечка – то найцінніше в його житті і він нас ніколи не покине.
І я в це вірила. А ще бачила, як донька наша любить батька і розуміла, що не можу отак все закінчити. Тим більше, що після таких випадків, Руслан ставав ідеальним сім’янином. І ось на носі у нас була річниця – десять років шлюбу і я прийшла раніше з роботи аби приготувати смачний стіл. А в нашій квартирі моя найкраща подруга, та сама, з весілля.
Я тільки очима кліпала, а вона пропливла повз мене наче пава і каже:
– А реклами… І чого ти й досі з ним?
Саме це стало останньою краплею, адже міг якось обійтися в такий день. Доньці сказала, що ми з татом не зійшлися характерами. Звичайно, що Аліса в усьому винуватила мене, а я не заперечувала, думала, що вона отак покапризує і знову стане моєю любою донечкою.
Але ні.
Тато у неї був хорошим, все їй дозволяв і хотів вернутися, а я ось така, яка тільки командує і тата приймати назад не хоче. Тоді я думала, що донька надто мала аби зрозуміти, чому я не буду більше жити з Русланом.
Та й як це пояснити? Я точно слів не мала.
Коли доньці було чотирнадцять, то я зустріла дуже хорошого чоловіка і почали ми зустрічатися, я так розмріялася, що запросила Василя на вечерю. І дарма. Донька таке витворяла, що мені волосся на голові піднімалося, я не думала, що моя домашня дитина такі слова знає. Василь пішов і тут я не витримала.
– Ти вже майже доросла, доню, і ти може зрозумієш, що люди, які люблять мають жити разом а люди, які перестали любити – мають піти геть. Ти думаєш, що то я тата виставила за двері, але він задовго до твоєї появи на світ, вибрав не нас, а себе і всі ці роки вів себе так, як йому хотілося. Я це все вирішила перечекати, думала, що з часом він заспокоїться, але нічого подібного не сталося.
Звичайно, що донька стала на захист батька і сказала, що як я приведу в дім Василя, то вона поїде жити до батька.
– Чудово, я тобі складу валізу. Певна, що батько буде дуже радий.
– Я серйозно, – тупала ногами Аліса.
– Я теж. Я можу навіть зателефонувати аби батько тебе забрав.
Я стала дзвонити до Руслана і він не з першого разу взяв слухавку, а як почув причину переїзду доньки, то взагалі сказав, що не має для неї місця і часу.
– У мене тільки з’явилася нормальна жінка і мені це все не треба, – казав він.
Донька не говорила зі мною, але я була рада, що й з Василем вона більше не говорить. Але з часом якось їй перейшло, бо вона вже почала розуміти, що ми не змінили до неї своє відношення, будемо любити і піклуватися про неї.
Але тепер я собі думаю про те, що цю прикрість я сама собі й створила, бо якби я не плекала в ній образ ідеального батька, то нічого б цього не було. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
