Така вже свекруха моїй донці попала, що борони Боже. Не раз я її просила не втручатись у молоду сім’ю. але вона там була із руками із ногами. Таки забрала свого синочка, розлучила дітей. І так мені стало прикро, такий жаль мене узяв, що вирішила я того просто так не спускати. Як квартиру продавали і речі ділили, то я добре слідкувала, аби вони нашого до рук не прибрали.
Ну знаєте, немає гірш, ніж чоловік одинак, це я дитині своїй із дитинства казала, бо мала ту ж проблему. Однак, чи то на роду у нас написано таке, а може випадковість, та доня моя все одно за Іллю – єдиного маминого сина, заміж вийшла.
Я одразу пильно стежила за свахою, не хотіла, аби дитина моя через свекруху долю мою повторола. Бо ж мама мого чоловіка бігала до нас ледь не щоденно і все синочком опікувалась, аж поки геть із сім’ї за ручку не забрала.
Спершу, ніби як і добре все було, навіть, квартиру молоді придбали,самі на неї заробили. П’ятнадцять років тиші і спокою. аж поки не з’явилась на світ моя онучка.
От тут сваха себе і проявила. Бігає щодня до дитини моєї і все норовить чомусь навчити, та щось виправити.
Не повірете, приносила у каструльках їжу синочку своєму і Олі. Мовляв, у вас дитина часу немає, а ось вам кашка, сирнички і котлетки.
Ох, знала я до чого йде усе, бачила на власні очі чим скінчиться. Пакую їй ті судки і каструлі і відправляю додому з ними:
— Чи, – кажу, – Хто у вас, свахо, просив отої їжі. Гляньте і на ковбасі із сосисками ваш син живий. А ні, то най сам стане і приготує, не розсиплеться, а в сім’ю лізти не смійте.
А чи придбає на ринку для свого сина і доньки моєї яких речей і несе. Або прийде на гостину, то не з онучкою бавиться, а береться за пилосос і давай свої порядки у домі наводити. І так завжди і в усьому.
Звісно, що я дитину свою захищала, просила сваху не втручатись, однак, де ви бачили? Вона ж мене винною і робила. Бачте, то не вона, а я верховоджу і спокою молодій сім’ї не даю.
Одного разу так із нею зійшлись, що зять втрутився. Замість того, аби маму свою заспокоїти, так він мене за двері виставив.
От з того дня і полетіло усе шкереберть. Онуці два роки виповнилось, а сваха святкувала іншу радість: таки розлучила вона молодих. таки, по краплині а до свого дотягла.
Ну вже, як молоді квартиру ділили, та речі, то я не мала наміру і порошині їм подарувати. Навіть килим, що у великій кімнаті був, як поділити не могли, то ми зі свахою його мусили розрізати навпіл, бо річ була дорога, а я не хотіла його віддавати і натомість брати два менших із коридору і спальні.
Донька моя до мене переїхала, ну а сваха свого сина під крильцем тримала. Приходив Ілля до доньки часто. Вони виходили гуляти з дитиною і Олею. Десь, зо пів року так було, аж поки одного дня Оля моя не ошелешила мене новиною: вони із Іллею придбали квартиру аж в Ужгороді і знову подали заяву на те, аби одружитись.
Тобто, вони за вісімсот кілометрів зі столиці перебратись вирішили. Більше того, ні мені, ні свасі своєї адреси не сказали. В один день зібрали речі і поїхали.
Я просила доньку передумати, кажу, що з тим Іллею і з такою свекрухою у них сім’ї ж не буде, але у відповідь почула. що чим далі вони від нас обох, тим міцніша у них сім’я і кращі відносини.
Ну, сваха. добре, там ясно навщо адресу приховувати, а я? Я ж за доньку переймаюсь, захищаю її, а тепер що, мене під один гребінець із свахою?
От чим я такого ставлення заслужила у рідної єдиної дитини? як можна бути такою невдячною, адже я все для неї і тільки заради її блага і добра робила.
Лідія Іванівна Т
13,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
