За багато років Марта вперше повернулася в рідне містечко. Час тут зупинився, бо практично кожен значущий краєвид вона вгадувала. Ось тут вони відзначали випускний, ось тут тулилася до Олега, а тут ціла їхня компанія проводила літні вечори.
Марта зайшла в старе кафе і там працювала та ж сама жінка, яка колись продавала їм всяку всячину. Замовила каву і втупилася в телефон, бо розглядати тут не було чого. Це й дивно, що очі не радувало нічого, але якесь тепло розлилося в душі, стало так легко, мов скинула з душі тягар, стала молодою і безтурботною. Молодою в обіймах Олега.
Що то був за хлопець! Очі сині, волосся біле, а засмага золотиста відтіняла білозубу посмішку. Її перше кохання. Напевно, їм з садочка співали про «жених і наречена», бо вони туди разом ходили, а потім в школу.
Далі почали зустрічатися з класу десятого і поклялися вступити в один навчальний заклад. Вона вже смутно пригадує, через що посварилися вони після випускного. Чи то їй хтось сказав, що Олег проводжав Наталку чи та хвалилася обіймами з ним, але тоді вона розійшлася з ним навіки. Пам’ятає, як ревіла і рвала записки, які він передавав через подруг. Звичайно, вступила в навчальний заклад на другом кінці країни аби подалі від нього.
Таке доленосне рішення, а вона не пам’ятає його причини. Аж смішно. Двері кафе дзенькнули висульками і зайшла темноволоса жінка. Почала щось замовляти і Марта впізнала голос.
– Леся?
– Марто!!! – верескнула жінка і вони кинулися в обійми одна одній – так заведено між найкращими подругами і дарма, що вони вічність не спілкувалися.
– Ти яким вітром?
– Та, треба з заповітом щось вирішувати…
– Співчуваю.
– Дякую. А ти як? Ми сто років не бачилися!
– Точно! Я добре. Сім’я, робота. Все як у всіх. Нічого цікавого. Ти як там в світах?
– Та так само, лиш без сім’ї, недавно розлучилася.
Далі вони зробили замовлення і почали перемивати кістки колишнім однокласницям, подругам і знайомим. За вікном стемніло, а вони ще не могли наговоритися.
– Може, ти ще залишишся до завтра? Я таку дівчачу компанію нам сколочу!
– Не можу. У мене білет на потяг на завтра.
Так вони розійшлися в різні сторони і Марта прийшла в батьківську квартиру. Тут все було рідне і тепле-тепле. Раптом подзвонили в двері.
– Олег?
– Привіт. Леся сказала, що ти приїхала. Дуже хотів тебе побачити. Співчуваю щодо мами.
– Дякую. Проходь.
Час спинився для Олега. Якийсь відьмак. Та ж усмішка білозуба і засмага літня, хоч надворі вже пізня осінь. Не щадить час лише жінок.
– А ти не змінилася.
– Бреши менше.
– Серйозно. Така як колись.
Вони ж дорослі люди, то чого ж вона так нервує? Як в дівчиська руки спітніли. Нічого, вона візьме себе в руки:
– Згадувала сьогодні про тебе. Так і не могла згадати чого ми тоді розійшлися?
– Не знаю. Ти щось навигадувала і поїхала бозна куди, – засміявся він.
– От і прояснили ситуацію.
Далі вони пили чай, згадували минуле. Олег теж декілька років тому розлучився і жартував про свій шлюб. Не так про дружину, як себе в ролі чоловіка.
– Вона хороша жінка і має мати чоловіка, який зможе її витерпіти..
– Та ти джентльмен, – підколювала вона.
– А ти чому розлучилася?
– А ти звідки знаєш?
– Леся сказала. Тому я й тут. Може, ми таки підтвердимо віру людей в те, що ми таки будемо женихом і нареченою?
– Навіть, якщо я хроплю і маю нестерпний характер?
– Амінь!
Вони одружилися. Треба ж вернути людям віру в перше кохання.
Фото ілюстративне.
