Біднесенький. Як я тепер з цим маю жити? Я ж живу з думкою, що зустрічаюся з одруженим чоловіком, який обіцяє покинути дружину, коли підросте дитина. А тепер треба чекати, коли підросте друга… Чекати.
Спочатку з Олегом було цікаво, було романтично і пристрасно.
Я, сорокарічна жінка, почувалася ще молодою і гарною, коли змогла закрутити роман з чоловіком, який має молоду дружину.
Думала, що пограюся трохи і все, але це все затягнулося вже на два роки і просвітку цьому не видно.
Я думала, що зможу забрати його з родини. Адже він такий чудовий, та й на прикметі у мене нема нікого більше, або одружені, або ніякі. От і приходилося надіятися, що от-от, ще трішечки, ще капельку, ще хвилиночку.
Вже й не було тієї пристрасті і цікавості, в глибині душі я знала, що він такий мені й не потрібний, але вечори були такі самотні, такі однакові, а тут хоч щось.
Тому я й позаповнювала анкети на сайтах і радо відповідала на всі повідомлення від смаглявих чоловіків. А може? Чудо буває.
От розказують, що це можливо і є купа жінок, які так вийшли заміж, і безмежно щасливі. Як же хочеться аби тебе обожнювали, захоплювалися, кохали.
Тому я й спілкуюся з Михайлом, він тесля з якогось карпатського села. Має коня, станки і напевно пахне деревом чи лаком.
Простий і багато помилок в повідомленнях, але він завжди мені пише, яка я гарна і прекрасна… Що у нього в селі таких приблизно нема, а я тішуся і радію, що він не знає, що таке фільтри на телефоні.
Він детально описує свій день, про собаку, як ходив в ліс, що нема грибів, бо нема дощу, що має багато замовлень, всі хочуть дерев’яні меблі, але не хочуть за них дорого платити.
Господи, як же у нього все просто: встав, поїв, працював і написав все детально мені. І ніяких сумнівів, що не те слово, не так побудоване речення, надто емоційне чи холодне, як відповісти так, щоб він знову написав.
І ось сьогодні Олег звинуватив мене в тому, що я причина появи на світ ще однієї дитини.
Ну, не така вже й я погана людина, якщо від цього буде нове життя на планеті. Хтось буде мило кривити губки, кліпати великими очима і буде мріяти про довге і щасливе життя. Як же я хочу таке миле чудо, яке буде робити мене щасливою.
Тільки я не хочу таке чудо від Олега, бо тоді хоч з міста вибирайся, його дружина мені спуску не дасть, та й батьки мої не зрозуміють. Хоч дитинка була б і гарна, Олег дуже вродливий.
А от від Михайла вона б точно була здорова. Він аж пашить енергією і завзяттям. Ця думка лиш на секунду майнула і я її відкинула. Ще чого. Але вона приходила і приходила.
Після сорока дуже важко прийдеться, а як затягнути далі, то взагалі.
Я тоді напросилася до Михайла в гості.
– Хочу в гори на гриби, – написала йому.
Він радо погодився і сказав, що зустріне мене на вокзалі. Всього пів доби їхати потягом і я буду мати дитину.
Михайло зустрів не в гумаках, що вже тішило. Напахнився так, що треба було відкривати вікно в машині…
Але це було так… щиро, розумієте, він дуже хотів мені сподобатися.
Я прогостювала там всього два дні, але вже нікуди не хотіла їхати.
Було таке враження, ніби я давно його знаю, все мені тут знайоме, я знаю всіх його родичів і мені дуже подобаються гриби.
У нас син, від Михайла пахне деревом, а я готуюся закручувати цілу ванну опеньок.
Тепер сиджу і думаю – невже це не сон?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
