Я не вважала, що мій Денис пара Надії, бо вона була дуже гарна, розумна, а мій син звичайний роботяга, як не на будові, то на розвозі. Дуже вже багато працював і так сталося що на спеці йому стало зле і його не врятували. Не знаю, як я це пережила, він у мене єдиний. Я наполягла аби його поховали у нас в селі, щоб я могла кожен день відвідувати свого синочка.
Надія теж сумувала, принаймні, так здавалося, але що їй – жива, здорова, скоро вийде заміж і забуде за мого сина. Єдине, що Андрійко за батьком сумував, моя єдина розрада і втіха. Вона залишила його у нас на тиждень, щоб владнати всі справи і мені на душі світлішало, що я бачу в онукові риси свого сина, навіть так само морщить ніс, коли сміється…
І тоді я подумала, що було б дуже добре, якби він жив у нас. А що? Надія вийде заміж чи кудись переїде і що тоді? А так і їй легше буде вийти заміж і в іншому місті легше одній облаштуватися. Я їй послугу робила.
І ось я почала потроху дитині говорити, що в бабусі дуже добре з дідусем – доволі солодощів, буде велосипед новий і навіть планшет, друзів тут знайде, в школу тут ходитиме…
І дитина мені вірила, а в той час Надія вирішила, що залишить його на все літо у нас, бо хоч садочки були відкриті, але дежурний був далеко від її дому і ще й на роботі вона мусила свої хвости підбирати та відпрацювати за тих колег, які працювали за неї. Вона приїздила на вихідні, але що там того дня, за день дитина її й не довго бачила, бо то до сусідів побіг. То на велосипеді поїхав, то з дідусем на річку, а вона поки відіспиться, то вже й знову їхати треба.
І ось літо минає, а я й почала їй натякати на те, щоб дитина йшла в перший клас у нас, ми хоч і біля міста, але школа своя, дітей не так багато як в місті і ми з дідусем завжди будемо на підхваті.
– А ти там одна, на роботі, хто тобі з малим допоможе? Я б приїздила, але сама бачиш, що у мене з ногами.
Та й малий теж не хоче їхати в місто, він вже звик до нас. Сама його спитай.
Вона очима закліпала і тоді до сина, а той і каже, що не хоче в місто, тут його друзі і ми його дуже любимо. Надія до сина, а він мені за спину ховається:
– Я не хочу з тобою їхати нікуди, – каже їй, – Мені добре з дідусем і бабусею.
Бачу, що її трясе, вона дивиться на мене в усі очі і каже:
– Ви що хочете у мене дитину забрати?
– Чому забрати, Надіє, ти жінка молода і когось собі точно знайдеш, не знати як чоловік прийме твого сина, а ми душу готові за нього віддати.
– Та як ви можете? Та я люблю свого сина, я жити без нього не можу. Чи ви гадаєте, що лиш ви любите, а інші що? Ми вже їдемо додому, Андрію, збирайся.
Я не пускала дитину, Надія плакала, а потім я подивилася в очі Андрійкові і мені стало соромно. Як я доросла людина вимагаю аби дитина жила не з мамою, а з бабусею? Я попросила в Надії пробачення, а з онуком переговорила і сказала, що ми його дуже любимо і завжди раді йому. Дякувати Богу, що Надія не має на мене серця і привозить сина на вихідні, а я стараюся чи сама на кілька днів їхати до неї чи чоловіка посилати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
