Коли я побралася з чоловіком, то була дуже задоволена тим, що свекруха нас не чіпає. Її прямо зовсім наша сім’я не цікавить, нічого не хоче від нас, не дзвонить, не приходить в наш будинок. Свою любов вона спрямовує на дочку та її дитину.
Не знаю як чоловікові з цим, але я була цілком задоволена всім. Як на мене це найкращі взаємини з матір’ю чоловіка. Ми бачились лиш на свята і розмови у нас були цілковито світські: Про погоду, ситуацію в країні і те, як і коли оплачувати комунальні платежі. Все!
Проте, все змінилося, того моменту, як у нас з’явилася дитина. Коли я була при надії, дочка свекрухи вже виношувала друге дитя. У свекрухи вже була онучка, тож онук не сильно вразив її.
— У вас син з’явився? Приймайте тоді поздоровлення, але на виписці мене не буде, донька нездужає, – зовсім без емоцій говорила мати чоловіка.
Я бачила, що тієї миті від її слів прозрів навіть чоловік мій. Він згадав якою щасливою була його мама, коли з’явилась дитина в сестри, а тут просто вітання.
Чоловіка це зачепило і він перестав їй дзвонити. Звичайно, молодій матері з двома дітьми потрібна допомога, але вона зовсім не звертала увагу на свого онука.
А цьогоріч свекруха традиційно зібрала всіх на Різдво. Традиція така в родині у них з діда-прадіда. Тамара Іллівна її дуже цінувала і тому ми теж повинні були бути там. У таке свято сина не залишиш і ми його взяли із собою.
Мати чоловіка нічого не чула про онука більше ніж півроку і її вистачило всього на 5 хвилин уваги моєму синові. Більше ні секунди, адже вона мала дітей її дочки. Тоді мій син навіть подарунка не отримав і дякувати богові він цього не зрозумів. Хоча для онучок подарунки, звичайно ж, були.
Таку несправедливість помітила не тільки я, навіть чоловік мій був збентеженим. На відміну від мене він мовчати не став, а прямо запитав у батьків, чому ж ті так вчинили. Відповідь вразила нас настільки, що ми навіть не домовляючись, встали з-за столу і вийшли.
— Вашому сину? – підняла свекруха брови здивовано, – А яке ми до нього відношення маємо? Хіба він сім’я нам?
Не спілкувались ми зі свекрами більше місяця, аж тут телефонує тиждень тому. Прохання у неї до сина величезне. Тату зле стало, потрібні кошти і великі. От свекруха і просить допомогти. Чоловік мій побалакав і кинув слухавку, я його таким розлюченим ще ніколи не бачила. Мені він сказав, що якщо мама не вважає нас своєю родиною, то і він їм нічого не винен і всі питання до тих, хто є їхньою сім’єю нині.
Я аж не спала тієї ночі. Намагалась з чоловіком побалакати, але він навіть слухати мене не хотів. Я проходила увесь наступний день сама не своя а ввечері вийшла на прогулянку з малим і набрала номер Тамари Іллівни. Розпитала все, що і як. Свекор у стаціонарі, якщо зараз не врятувати, то ходити не зможе до кінця життя. Половина суми у них є, а от іншої не можуть назбирати, навіть кредит не дають. Жінка ледь розмовляла я ніколи її такою не бачила.
Спокою не маю уже тиждень. Справа в тому, що в нас на покладі є навіть трішки більше ніж потрібно для того, аби свекор ходити почав. Гроші спільні наші, разом складали на авто. Ми можемо допомогти свекру, але чоловік і чути про це не хочу. Після слів батьків, він по-іншому на життя своє поглянув, каже, що з дитинства тато і мама все для сестри робили, а він так їх любив, був таким наївним, що того просто не помічав.
Говорить, що віднині ті люди не його тато і мама і що якщо я хоч гривню їм передам – розлучиться.
Не знаю, як мені бути. Совість спати не дає, розумію. що з часом чоловік може гірко про свій вчинок пошкодувати. Як мені бути? Врятувати свата і хай буде, що буде далі, чи все ж хай вони у своїй сім’ї самі розбираються, а головне спокій в моїй?
14,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
