Баба Ганна була моєю сусідкою, такої доброї жінки я ще не зустрічала в своєму життя – і мені допоможе, і слово лагідне знайде. Самотня, хоч донька в п’ятнадцяти кілометрах живе в місті, але до матері не навідується.
Коли ще діти були малі, то привозила бабі дітей на літо. А тепер, коли ті повиростали, то й город засадити не хоче приїхати. Каже, що все готове купить в магазині, а до села погана дорога і машину можна поламати.
– Вихлопну того разу Славко загубив! Стільки грошей відвалив за ремонт, що можна було тонну картоплі купити, – переказувала доньчині слова баба Ганна.
А вона все чекала. А в тому чеканні й прихилилася до мене та до моїх дітей. А мені й не важко було їй допомогти, адже я прибиральницею в сільраді працюю, то там помила і вже цілий день вільна.
Я баби Ганни не випитувала, де її чоловік, але моя мама казала, що він працював в нашому селі агрономом по розприділенню, був аж самого Харкова. Що він був за людина, то люди в селі так і не пізнали, але з Ганною зійшовся і всі гадали, що й і селі залишиться. Але як тільки минув той термін, то він вернувся додому, а Ганна залишилася тут з донькою.
– Надія вся в батька, кажуть, – розповідала мені мама, – Той лиш для себе жив і вона така сама. Ще й матері соромилася, коли вчилася, то казала, що з міста, а мати, то її тітка, яка передачу принесла. То люди так говорять. А. коли заміж вийшла в місто, то й так почала балакати, все аби ніхто не подумав, що вона з села нашого.
Отак всі ми жили в свої клопотах, поки не посунули на нас сусіди. Тоді то й побігла Надія з дітьми в Італію і через те й не стало баби Анни.
У баби Анни був лише такий телефон на кнопках, щоб цифри великі і екран чітко світився. Того донька їй якось раз зателефонувала, що вона і Італії і що з нею все добре.
Баба Анна лише Богу молилася та чекала, коли ж нас звільнять.
Проте, Надія не верталася, коли нас звільнили, а на Аннині прохання лише відмахувалася.
– Не вчіть мене жити. Тут вам не Україна, а цивілізація! Я не хочу назад!
А потім мій чоловік й показав, що там Надійка її виставляє на загальний огляд… Дивилася Анна й не могла зрозуміти, як то так?
Тут плачуть, а там скачуть…
Пішла додому і більше на село не виходила.
Я пішла скупитися на машину, як мені продавець каже:
– А де баба Анна? Їй нічого не треба?
– А її не було, – здивувалася я, бо баба любила отак вийти в люди та ще й по поговорити і новини взнати.
Я кілька днів її не бачила, але в мене свої клопоти, а вона на здоров’я не жалілася, то я й гадки не мала…
Я до хати… баба лежить, а телефон в руках тримає…
Почала я до її доньки дзвонити, а вона мені:
– Я вас ні панімаю!
Ми й писали їй, але звістки не було.
Отак ми й дев’ять днів справили, й сороковини, а Надії не було.
Я ще кури годую, поки є пшениця, а там не знаю… Надія й далі живе в своє задоволення, бо тих фото просто море, нічого її не турбує. Думаю, у тих, хто ті фото бабі Анні показав, більше душа болить, ніж й неї.
А я все ніяк не звикну, кожен день оглядаюся, чи баба не вийшла на ганок мене погукати.
