Такий у мене жаль нині на маму рідну, що не сила передати словами. В таку вона нас поставила ситуацію коли не маєш за що і хліба купити. Немає у неї жалю ні до дитини рідної, ні до малих своїх онуків. От така принципова жінка у нас виявилась.
Коли їхала моя мама за кордон, то ми з сестрою хоч і шкодували, що залишаємось без неньки, та все ж більше чекали отих передач із Італії.
Усі подруги мали когось із батьків за кордоном, то тільки встигали хвалитись обновками. А ми ж вічно в роботі і хоч при мамі, та без нормальної одяганки і взуття.
Про якісь смаколики я вам і не кажу, бо за що купувати? Тато вічно десь шукає за комір залити, а мама борги які він робив віддає. Нам, що з носа скапає.
Ну а тут таки мама рушила, якраз після сорокового дня по батькові. Плакали ми і просили, щоб мама швидше поверталась, але розуміли, що того не буде скоро, бо люди і по десять років там жили.
Мама роботу швидко знайшла і вже стали ми до людей схожі: є у нас і одяг гарний, і в хаті вже не стіни порожні і одна шафа на всіх.
Скінчили ми школу із сестрою і поїхали вчитись. Я вчителем мала б стати, а сестра пішла на менеджера. Та от, навчання лиш сестра скінчила, бо я вже на другому курсі і заміж вийшла.
Могла я вчитись і далі, але зрозуміла, що та професія не для мене, то нащо ото туди ходити? Тим паче, що у мене чоловік з’явився, то треба було вже в сім’ї бути, а не бігати на пари.
Нам мама на весілля гарні гроші подарувала, але не достатні, аби придбати житло. Я її попросила нам із тим ділом допомогти, а поки ми у нашій сільській хаті хазяйнували.
Чоловік мій не хотів аби я працювала, тож я стала домогосподаркою. Микола пішов на тракторі у комунальне підприємство в нашому селі працювати.
Уже за рік у нас доня з’явилась, за два, ще одна. Я сама із дітьми не справлялась, тож попросила чоловіка з роботи звільнитись. Жити нам було за що – мама гроші передавала, а з дітьми малими самій дуже не просто.
Мама ж не тільки нам на життя гроші давала, а й ті, що на житло наше майбутнє. Уже там була гарна така сума, але поки того могло стати лиш на однокімнатну квартиру. Я порахувала – за два роки мама заробила б вже нам на двокімнатну квартиру у місті.
Та от, одного дня чоловік прийшов і ввесь світиться. Каже, що однокласник виставив на продаж своє нове авто. І року не поїздив, після салону, ще на гарантії.
Сума там була, якраз рівна тій, що ми мали.
— Жити нам є де зараз, дітям тут добре, – каже мені чоловік, – За такі гроші таке авто ми ніколи не придбаємо. А так, хоч людьми себе відчуємо, нарешті. А квартиру на рік пізніше придбаємо, хіба ти кудись поспішаєш?
Ми таки придбали те авто і скажу вам оте відчуття коли ти в ній їдеш варті кожної копійки на те авто витраченої. Ми не могли нарадуватись на нашу покупку, але радості нашої не розділила моя мама.
— Машину? – протягнула, – А чому зі мною не порадились? Як могли витратити ті гроші без дозволу?
Ну я й кажу, що от так і так, просто вже на рік пізніше квартиру купимо, всього лиш. Давай їй нахвалювати нашу машину, бо ж радість через край, а вона знову своєї:
— Всього лиш? На рік пізніше? А хто вам гроші на неї дасть, як ви усі що були у вас вже спустили? Хочеш квартиру – продавай авто і бери в кредит житло, бо я вже ні копійки вам не дам на ту справу. Доречі, дім мій звільніть. Є вже чим речі перевозити, знайдіть куди.
Я думала то жарти, моя мама ж не така. Вона заради нас поїхала на заробітки, то все пусте. Однак, як тільки мама зв’язок вимкнула, то ніби й про нас забула: ні зателефонує, ні на життя не передасть, ні передачі немає. Я вже мовчу про те, що вона нам на житло обіцяне так гроші і не дала.
Ми орендували дім у селі, але нас уже скоро виселять, бо немає чим заплатити. Чоловік на роботу піти не може у силу нинішніх обставин, я його узагалі з подвір’я не випускаю.
Нині вже така ситуація, що й на хліб не маємо, але мама моя на те не зважає. Її не цікавить, як ми живемо і за що. Навіть про онуків думати вона не має бажання.
Ніколи не думала, що вона от така людина. Нащо ж вона тоді мене у світ приводила, як покидає напризволяще?
Головна картинка ілюстративна.
