— То ви хочете сказати, що це нормально — прийти в ресторан, куштувати найдорожчі страви, пити вишукані напої, а потім залишити молодятам лише шматок паперу з клеєм? — я відчувала, як мої слова розрізають тишу вітальні, наче гострий ніж.
Тітка Світлана почервоніла, її губи затремтіли, а очі розгублено бігали від одного гостя до іншого. Вона міцніше стиснула в руках свою сумку, де лежав точно такий самий заклеєний конверт, який вона щойно намагалася вручити мені на ювілей.
— Катрусю, дитино, ну навіщо ти так при всіх? — втрутилася мама, кладучи руку мені на плече. — Це ж твоя рідня. Не можна так виставляти людину на посміховисько. Це ж просто прикрість.
— Не можна? — я розвернулася до матері, не приховуючи свого обурення. — Не можна бути чесною? Тобто їй було «можна» морочити нам голову на весіллі, змушувати нас розраховувати на підтримку, якої не існувало, а мені тепер треба мовчати? Я рік чекала відповіді на питання, хто з моїх найближчих людей здатен на таку витончену фальш!
Все почалося задовго до цієї сцени. Коли ми з Андрієм вирішили поєднати наші долі, ми одразу домовилися: жодних боргів. Ми працювали на двох роботах, відмовляли собі в подорожах і вечірках, збираючи кожну копійку, щоб зробити цей день незабутнім.
Організація свята — це окреме коло випробувань. Пошук ідеального місця, де кожна квітка на столі коштує як невеликий статок, вибір меню, музикантів… Ми виклалися на повну.
І ось, нарешті, той самий день минув. Глибокої ночі, втомлені, але щасливі, ми сиділи посеред нашої кімнати в готелі, оточені квітами та подарунками.
— Ну що, касире, починаємо аудит? — жартівливо запитав Андрій, розв’язуючи краватку.
— Давай. Цікаво, чи вистачить нам бодай на ту поїздку в гори, про яку ми мріяли, — відповіла я, відкриваючи блокнот для записів.
Ми почали процес. Андрій відкривав конверти, діставав купюри різних номіналів — там були і гривні, і іноземна валюта — а я все ретельно занотовувала.
Атмосфера була піднесеною, поки мій чоловік не взяв до рук черговий конверт. Він довго крутив його, намагаючись промацати вміст.
— Дивно… — пробурмотів він.
— Що там? Крупна купюра? — з надією запитала я.
— Там нічого, Катю. Він абсолютно порожній. Але заклеєний наглухо.
Я вихопила його з рук. Дійсно. Жодного підпису, жодної листівки. Лише повітря всередині та акуратно нанесений клей.
— Хтось вирішив так пожартувати? — я була розгублена.
— Це ж не просто забудькуватість. Хтось свідомо заклеїв порожнечу і вкинув її в нашу скриньку.
Ця ситуація не давала мені спокою. Справа була навіть не в сумі, яку ми втратили. Хоча, враховуючи вартість оренди зали та частування на одну особу, це було відчутно. Мене гризло відчуття, що хтось із моїх гостей вважає мене за дурну.
Наступного тижня я поділилася цією історією зі своєю сестрою, Мариною. Вона лише розвела руками:
— Катю, забудь. Хтось посоромився прийти з порожніми руками, от і викрутився.
— Посоромився? — вигукнула я. — Тоді можна було просто подарувати букет квітів і гарні слова! Але навіщо імітувати подарунок?
Минув рівно рік. Настав мій тридцятирічний ювілей. Я вирішила зібрати тільки найближче коло родичів. Серед запрошених була і тітка Світлана.
Вона завжди любила повчати інших, розповідала про свої великі статки, адже вона була директором на невеликому виробництві. Проте її амбіції завжди бігли попереду можливостей.
Коли почалася офіційна частина привітань, Світлана підійшла до мене з великим пафосом.
— Дорога моя племіннице! — почала вона свій монолог. — Нехай твоє життя буде таким же багатим, як мої побажання тобі!
І вона вручила мені білий конверт. У ту ж мить у моїй голові щось клацнуло. Папір, формат, навіть те, як було загнуто кутик — це була точна копія того «подарунка» з весілля. Я відчула, як хвиля гніву підіймається від самих п’ят.
Я не стала чекати вечора. Прямо там, перед усіма, я підняла конверт до світла.
— Тітонько, а тут знову лише ваші побажання? Чи цього разу ви вирішили покласти всередину хоча б листівку?
Гості затихли. Музика, здавалося, стала втричі тихішою. Світлана змінила колір обличчя з блідого на буряковий.
— Що ти собі дозволяєш? — прошипіла вона. — Це ж образа!
— Образа? — я розсміялася, хоча це був сміх обурення. — Образа — це коли ти на весілля племінниці приносиш порожній папірець, щоб не виділятися серед тих, хто прийшов з дарами. Я впізнала цей папір. Такий самий конверт, так само заклеєний. Ви тоді з’їли страв на суму, яка в десять разів перевищує вартість цього паперу!
Світлана зрозуміла, що заперечувати немає сенсу. Психологічний захист впав.
— Ну і що! — вигукнула вона. — Так, я дала порожній конверт! У мене тоді був складний період, я не могла дозволити собі витрачати значні суми. Але ж я не могла прийти просто так! Що б про мене подумали інші родичі? Усі клали конверти в кошик, і я поклала!
— То ви дбали лише про свій «статус»? — я відчувала, як моє серце калатає від люті. — Ви вирішили обдурити нас, щоб не виглядати бідною? Ви хотіли і свято отримати, і обличчя зберегти за наш рахунок?
Марина намагалася розрядити обстановку:
— Світлано, ну дійсно, можна ж було просто сказати… Ми б зрозуміли.
— Аякже, зрозуміли б! — огризнулася тітка. — Ви б потім кісточки мені перемивали на кожних іменинах! Я хотіла бути як усі!
— Бути «як усі» — це бути чесною, — відрізала я. — Можна було подарувати якусь дрібничку для дому, можна було просто допомогти з організацією. Але ви обрали брехню.
Тітка Світлана, ображена на весь світ, демонстративно схопила свій плащ.
— Я бачу, що в цьому домі гостинність — це лише питання розрахунку! Більше ви мене не побачите!
Вона грюкнула дверима, залишивши після себе важку, неприємну тишу.
Вечір був зіпсований. Родичі шепотілися, мама зітхала і звинувачувала мене в надмірній жорсткості.
— Катю, ну навіщо було це шоу? — запитала вона, коли ми залишилися наодинці. — Тепер вона з нами не розмовлятиме роками. Могла б просто промовчати.
— Промовчати, мамо? — я подивилася їй прямо в очі. — Чому я повинна толерувати обман? Вона не просто не дала грошей — це її право, якщо їх немає. Вона свідомо створила ілюзію вкладу. Це лицемірство. Я працювала весь рік, щоб пригостити її найкращим, а вона не знайшла в собі сили бути просто щирою. Вона потім на Мальдіви поїхала. То, що – грошей не було? А чи людина свідомо нас обдурила і вважала себе кращою від нас, га? І мені мовчати таке?
Я досі не розумію цієї позиції «треба мовчати заради спокою». Який це спокій, якщо він побудований на фальші? Можливо, я була занадто різкою, але принаймні тепер я знаю правду.
Ми з Андрієм пізніше довго обговорювали цю ситуацію. Він підтримав мене. Ми вирішили, що краще мати менше друзів та родичів навколо, але бути впевненими в кожному, хто сидить за нашим столом.
Ну от скажіть: я не права?
Головна картинка ілюстративна.
