— Олено, ти ж розумієш, що весілля — це не тільки твоє свято, а й наша сімейна справа? — голос Тамари Петрівни лунав різко, ніби різець по склу, перекриваючи гомін за столом. — Ми запросимо сто п’ятдесят душ, може, й більше. Усі свої, з нашого селища. А ви, місто, хіба потягнете? Чи знову скажете, що ваші гості подарують дорожче, а ми маємо платити за ваші вигадки?
Я сиділа, тримаючи в руках чашку з чаєм і відчувала, як усе всередині стискається від напруги. Мама, сидячи навпроти, блиснула очима, але стрималася, лише легенько постукала пальцями по столу.
— Тамаро Петрівно, — спокійно, але твердо відповіла вона, — давайте порахуємо чесно. Якщо ваші гості становитимуть дев’яносто відсотків, то й витрати за них ляжуть на вашу сторону. Ми готові внести свою частку, але не більше. І ніяких «вигадок» — просто гідне свято для молодят.
— Гідне? — Тамара Петрівна скривилася, ніби скуштувала кисле яблуко. — Ваші гідні — це заморські страви й торти за двадцять тисяч? У нас у селищі все своє, щире. Ми хочемо просте свято від душі, без оцього всього!
— Від душі не завжди означає справедливо, — втрутилася я, не витримавши. Голос тремтів, але я продовжувала: — Ми не проти традицій, але весілля — це наше з Артемом, а не ярмарок у полі з холодцем і киселем.
Усі завмерли. Артем, мій наречений, сидів поруч і мовчки жував, лише інколи кидаючи на мене погляди, ніби просив не розпалювати. Але я вже не могла зупинитися. Це був мій дім, моя квартира, мої правила — принаймні так мало бути.
Тамара Петрівна різко поставила чашку на стіл, і чай бризнув на мою нову скатертину.
— Оце так городська принцеса! — вигукнула вона. — Думаєш, твоя вигадка — це все? А ми хто, бідні родичі, яких треба терпіти?
І в цю мить я зрозуміла: це не просто розмова про меню чи гроші. Це протистояння двох світів. І я опинилася посередині.
Мене звати Олена, мені двадцять вісім, і я завжди думала, що моє життя — це чіткий план, складений ще в університеті: хороша освіта, кар’єра в маркетингу, власна квартира в Києві, машина, подорожі.
Батьки, Дмитро й Світлана, дали мені все, про що можна мріяти. Вони самі побудували свій добробут із нуля: тато — підприємець у сфері логістики, мама — власниця невеликої мережі кав’ярень. Я виросла в достатку, але з розумінням, що все це — результат праці, а не подарунок долі.
Артема я зустріла на корпоративі одного з клієнтів. Він був там як представник IT-компанії, що розробляла наш новий сайт. Високий, з теплим поглядом і легкою посмішкою, він умів слухати — якість, якої бракувало більшості чоловіків, яких я знала.
Ми почали зустрічатися, і за пів року він зробив пропозицію. Я сказала «так», бо він був добрим, надійним, із стабільною роботою. Принаймні так я думала.
— Ти впевнена, доню? — запитав тато, коли я розповіла про заручини. — Він гарний хлопець, але чи відповідає він твоєму рівню?
— Тату, ми не в дев’ятнадцятому столітті, — відповіла я, сміючись. — У мене є квартира, машина, робота. Артем заробляє гарно, це хороша зарплата. І головне — ми кохаємо одне одного.
— Любові багато не буває, — втрутилася мама. — Але життя — це не тільки почуття. Ти ж знаєш, як важко буває, коли світи не сходяться.
Я відмахнулася. Мені здавалося, що любов усе переможе. Але перші тріщини з’явилися, коли я дізналася, що Артемова квартира в престижному районі — орендована.
— Нічого страшного, — сказала я батькам. — Поживемо в мене, а потім купимо щось спільне.
— Спільне? — тато підняв брову. — А якщо щось піде не так? Ти ж усе внесеш, а він що?
— Тату, ми не розлучимося! — роздратовано відповіла я. — Артем — не мисливець за квартирами. Він просто ще не встиг купити своє.
Мама переконала тата не чинити опір. «Вони молоді, нехай спробують», — сказала вона. І я поїхала знайомитися з родиною Артема.
Він запропонував поїхати до його рідного селища на електричці. Я погодилася, хоча в голові крутилася думка про ресторан у місті чи хоча б готель.
Але Артем сказав:
— У нас велика сім’я, Олено. Ресторани — це дорого, а весілля попереду. Краще заощадити.
Я взяла подарунки: для майбутньої свекрухи — набір якісних рушників і скатертину дизайнерську, для інших — коробки з цукерками й чаєм. Мама радила не скупитися на враження.
Селище зустріло мене одноповерховими хатами й гавкотом собак. Будинок Артема був охайнішим за сусідні, але все одно далекий від мого уявлення про комфорт. Свекруха, Тамара Петрівна, вискочила на поріг із розпростертими обіймами.
— Оце наша наречена! — закричала вона, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не задихнулася. — Заходь, заходь, ріднесенька!
У хаті зібралася вся родина: сестри, брати, тітки, дядьки, сусіди. Усі говорили одночасно, розпитували, сміялися. Я посміхалася у відповідь, але всередині відчувала себе чужою.
За обідом Тамара Петрівна поставила переді мною тарілку з варениками.
— Спробуй, доню! — сказала вона гордо. — За сімейним рецептом. А в тебе є такі традиції?
— На жаль, ні, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою. — Мама завжди мала помічницю по дому, тож готувати ми не звикли.
— Оце так! — здивувалася тітка Артема, Оксана. — А як же ти Артема годуватимеш? Він у нас до домашньої їжі звик.
— Я постараюся навчитися, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки горять.
Вареники були з парового тіста, я до таких не звикла, але я з’їла два, хвалячи смак. Артем задоволено посміхнувся.
— Бачиш, мамо, Олена — наша! — сказав він.
Ввечері я сказала йому тихо йому:
— Артеме, може, поїдемо сьогодні? Я втомилася.
— Ні, маму образимо. Залишимося до ранку.
Наступного дня я вигадала головний біль і попросила їхати раніше. Тамара Петрівна була розчарована, але відпустила.
— Приїжджай ще, доню! — сказала вона на прощання. — І запрошуй до себе. Ми ж тепер рідня!
У електричці Артем запитав:
— Ну як тобі моя сім’я?
— Дуже привітні, — відповіла я, уникаючи деталей.
— Але? — він підозріло глянув.
— Вареники були не смачні, надто товсте тісто. А рідня не надто тактовною. Дивно бачити як дорослі люди поводяться мов діти і лізуть із апитаннями ставити які чужа людина не повинна, — зізналася я.
Він насупився.
— Ти ж сказала, що вареники смачні і що тобі все сподобалось.
— Не хотіла образити твою маму.
— Олено, це важливо. Ти маєш поважати наші традиції.
Я промовчала. Але всередині щось тенькнуло.
Через тиждень Тамара Петрівна зателефонувала.
— Олено, ми приїдемо до вас у гості! У суботу, о дванадцятій. Зустрінете на вокзалі?
Я здивувалася, але Артем кивнув:
— Ти ж сама їх запрошувала.
— Я казала про тебе з мамою, не про всю родину!
— У нас так не роблять. Сім’я — це всі.
Я подзвонила мамі.
— Мамо, що робити? Вони приїдуть, а я не знаю, скільки їх!
— Не панікуй, — відповіла мама. — Наша Одарка все приготує. Якщо що — ми когось у себе розмістимо.
У суботу на вокзалі я побачила натовп. Артем привіз не тільки маму, а й тіток, дядьків, двоюрідних сестер із дітьми. Я замовила три машини, як він просив.
— Таксі? — здивувалася Тамара Петрівна. — Ми ж не мільйонери!
— Це зручно, — відповіла я.
Удома Одарка накрила стіл: запечена риба, салати, домашній хліб. Мама приїхала познайомитися.
— Твоя мама залишиться? Все ж це сватання— запитав Артем.
— Так, вона хоче з вашою поспілкуватися.
Гості ледве вмістилися. Дітей посадили за окремий столик. Тамара Петрівна підняла келих виголосила тост.
— Ну от і засватали. За молодят! — проголосила вона.
Один із дядьків узяв канапе з лососем.
— А це що за закуска? У нас такого не їдять. Гаряче буде?
Я встала допомагати Одарці. Одна тарілка вислизнула з рук і розбилася. Тамара Петрівна похитала головою.
— Обережніше, доню. Напевне все дуже дороге. Одну тарілку несла і та впала.
Артем шепнув:
— Олено, не сиди, як гість. У нас заведено, що на сватанні дівчина ходить біля столів.
Далі почалася розмова про весілля.
— У нас заведено гуляти два дні, — сказала Тамара Петрівна. — Другий — у селищі. Ми вирішили традиційне весілля відгуляти. як раніше: шалаш, довгі столи, танці пісні. Аби всі повеселились від душі.
— А перший? — запитала мама.
— У місті, звісно. Але гостей буде багато. Близько ста п’ятдесяти з нашого боку.
— І всі заплатять за себе? — уточнила мама.
— Ні, — Тамара Петрівна посміхнулася. — Платить той, хто запрошує. Ви ж розумієте.
І тут почалася та сама розмова. Про відсотки, про подарунки, про те, чиї гості дорожчі. Я слухала, і мені хотілося провалитися крізь землю.
Коли Одарка винесла пробні шматочки торта, тітка Артема скривилася:
— Двадцять тисяч за торт? У нас тітка Марія спече за п’ять — і смачніше!
Мама встала.
— Дякую за візит. Час збиратися, поїзд скоро.
Тамара Петрівна хотіла заперечити, але мама вже кликала Одарку пакувати чай і торт у контейнери.
Після їхнього від’їзду Артем почав обурюватись:
— Що це було? Олено, ти могла б не бути настільки зверхньою. Мама образилась. Ви фактично виставили її з гостями. Як це розуміти?
— Артеме, — перебила мама, — якщо тобі так дорогі твої традиції, їдь за ними на вокзал. У нас тут свої правила.
Він мовчки пішов до кімнати.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Я любила Артема, але дедалі частіше ловила себе на думці: чи це любов, чи звичка? Чи готова я до життя, де його рідня не знає елементарних правил поведінки. Господи, вони серйозно вирішили, що я погоджусь на весілля де? У шалаші??
Артем зібрав речі без слів. Сказав, що ніколи не думав, що я така людина.
А мені цікаво: яка “така”. Вихована? Тактовна? Сучасна? З гідністю в решті решт.
Ні, ну правда, який холодець і кисіль. Б-р-р-р.
Головна кратинка ілюстративна.
