— Таня, ти свята , чи закохана – нічого того не бачиш не чуєш і навіть слухати пліток не хочеш? Твого Вадима постійно у компанії різних жінок бачать, а ти вдома сидиш, борщі вариш та пелюшки переш
Почалася ця історія давно і, хоча пройшло вже понад чверть століття, вона все ще триває. До нас в колектив прийшла нова співробітниця. Простенька скромна і дуже чарівна. Звали її Таня. Виявилося, що ми вчилися з нею в одному інституті, тільки я йшла на два курси старше.
З Танею ми швидко знайшли спільну мову. І інші співробітниці зустріли її привітно. Потрапивши в саме ядро жіночого колективу, вона з перших днів зайняла нейтральну позицію. Не брала участі в чварах, нічого не розповідала про сім’ю і більше мовчала. старанно працювала і нічого зайвого.
Одного разу ми зустрілися з нею в місті. Таня вела за руки двох карапузиків років чотирьох.
– Ой, які чарівні хлопчаки, – не стрималася я, намагаючись приховати здивування.
Мій син вчився в десятому класі, а хлопчаки Тані ще ходили в дитячий сад, хоча ми з нею були майже однолітки.
– Так, дісталися вони мені, – відповіла вона, і очі при цьому засвітилися щастям. – Пізні діти завжди сприймаються інакше. Тремчу над ними, як осиковий листок. Довго у нас з чоловіком нічого не виходило. Він навіть сказав, якщо нічого не вийде, залишить мене. Напевно, я його так не хотіла відпускати, відразу двох синів і маємо тепер.
– Ну, скільки ти ще базікати будеш? – почувся не надто приємний чоловічий голос за спиною. – Йдемо. Ми озирнулися. Я з цікавістю, а Таня змінилася в обличчі.
– Вадим, це моя співробітниця. Познайомся. Ми з нею в одному інституті вчилися, – сказала вона ніби виправдовуючись .
Вадим високий чоловік, уважно оглянув мене з голови до п’ят і щось невиразне промимрив. Я так і не зрозуміла, були це слова вітання або коментар моєї зовнішності? Після цього знайомства я частенько його бачила в місті, і кожен раз задавала собі питання: як така добра і мила Танечка могла вийти заміж за такого
– Пощастило ж Тані з чоловіком, – якось сказала мені одна зі співробітниць. – Такого красеня має. Ну, скажи, чому так: одним все, а іншим …
– Ну, так, у сусіда завжди краще, – я знизала плечима. – І нічого в ньому особливого немає. Звичайний ловелас – дамський угодник і любитель чужих дружин. Не раз його в місті з різними дамочками бачили. А Таня, чи свята , чи закохана – нічого того не бачить не чує і навіть слухати пліток не хоче.
Аж ось, прийшла звістка: Таня доживає останні дні. Звичайний огляд у спеціаліста, і невтішний прогноз. На роботу вона більше не вийшла.
Я назавжди запам’ятала її сумний голос, коли ми всім колективом прийшли до неї додому – відвідати і підтримати. Таня лежала на дивані, слабо посміхалася і намагалася триматись. Звичайно, від неї приховували висновок спеціаліста, але десь в глибині душі жінка сама все відчувала.
– Вадим з відрядження мені привіз дві сукні, – сказала тихо. – Такі гарні і мені до лиця. Чи вдасться вигуляти їх?
– Звичайно, поносиш, – почули ми голос її чоловіка з кухні. – Ми купимо тобі ще багато таких суконь і навіть краще. Ти тільки підіймайся швидше, а то я з хлопцями зовсім не справляюсь. Нам без тебе ніяк.
Коли він з’явився в кімнаті, я не впізнала в ньому того чоловіка, якого бачила колись. Чорні кучері Вадима були покриті памороззю. А в очах стояли не пролиті сльози. Він з любов’ю дивився на дружину і готовий
був зробити для неї все.
Після того, як Таня відійшла у засвіти, Вадим звільнився з роботи і з синами виїхав на південь країни, ближче до своїх батьків.
Хлопчаки його виросли і обидва, закінчивши військове училище, служать на західному кордоні. Обидва одружені і Вадим дід двох онучок. Після Тані він більше не цікавився жінками і все життя присвятив пам’яті дружини і синам.
– Я досі бачу її погляд, – сказав якось спільним знайомим. – Він нагадує мені про те, яким я був несправедливий до коханої. Чому я її не беріг і віддавав багато вільного часу стороннім жінкам. Ех, якби я знав тоді, що в нас так мало часу? Я був молодим, не розумним і самовпевненим. А вона за все коротке спільне життя жодного разу мене навіть не дорікнула ні в чому. Якби тоді хоч голос підвищила, мені
зараз було б легше. Хоча, про що я говорю? Жодна жінка не здатна затьмарити цей погляд і стерти з пам’яті її тихий голос. Видно мені на роду написано було таке коротке щастя, а я його не зберіг.
