Тато мій говорить, а в чоловіка мого аж колір обличчя змінився. Підвівся, випростався гордо, мовляв не з простою людиною балакаєте, тут таке не пройде. А тато мій теж ніколи за словом у карман не ліз, зумів відповісти влучно. От тільки що тепер мені робити я не знаю.
Чоловік працював у престижній фірмі, на керівній посаді, відповідно, і заробітки були значно вище середніх. І ось – «печаль», його посаду скорочують, на менше він через амбіції не погодився, вважаючи себе фахівцем високого польоту (в принципі так, не сперечаюся).
Замість того, щоби поговорити і знайти якісь інші варіанти, чоловік голосно грюкнув дверима і знайшов собі нове місце роботи – затишний диван, на якому великий спеціаліст професійно керує пультом від телевізора. Від цієї воістину важкої роботи його відволікає, хіба спринт до холодильника.
Я мовчала місяці зо три, свою роботу чоловік любив і справді переживав з приводу її втрати. Але життя продовжується! Коли я почала тягнути останні купюри з наших заощаджень, зрозуміла – на мою зарплату ми прожити не зможемо і почала вже серйозно перейматись тим, що моє кохання не рипається із дивану нікуди.
Ніби ненароком питала чоловіка, чи не змінилося що на їхній фірмі, помітила, що він взагалі не хоче говорити про це, тож змінила тематику. Вишукувала оголошення про вакансії, підходящі варіанти та підсовувала їх коханому. У результаті отримала від ньйого «комплімент»:
– Ти нічого в цьому не розумієш.
Відповіла також емоційно:
– Згодна, повний нуль, розбиратися ніколи, своєю роботою завантажена!
Чоловік чудово зрозумів текст між рядками, і замкнувся у собі. Демонстративно знизив собі раціон харчування, і раз на добу «доповідав»:
– Направив резюме у дві (три, чотири) фірми. Відхилили.
Потім «доповіді» припинилися, становище «лежачи» стало звичайним для мого колись затребуваного чоловіка.
На п’ятий місяць такого положення до мене тато завітав на гостину. Він у столицю приїхав ремонт у чиїсь квартирі робити і саме потребував помічника, бо й його бригаді місце звільнилось.
Того вечора ми всі разом вечеряли і тато сказав, що з радістю прийме мого чоловіка до себе, усього навчить і заробіток буде досить не поганий, бо зараз цей ринок почав таки прокидатись.
До якоїсь фізичної праці чоловік мій не звик, тож почуте сприйняв ледь, як не образу яку. Досить різко відповів:
– Я звик працювати головою, а не стіни шпаклювати!
Тато мій ніколи не вмів змовчати, та й чого? Він злегка посміхаючись запитав:
– А ложкою, мабуть, працюєш? З нею багато розуму не треба! Тож і з фарбою для стін теж упораєшся.
Тоді чоловік грюкнув дверима і пішов до свого друга жити, поки тато у нас гостював. Коли ж тато поїхав, чоловік радісно повернувся на свій диван і знову ж таки нічого не робив і не збирався навіть.
Пів року годувати здорового чоловіка тільки тому, що він не хоче опускати планку і не згоден підробити? Е ні?
Можете мене засуджувати але я йому сказала, що віднині у нас бюджет роздільний. Мені і авокадо з салатом вистачить, а якщо він їсти хоче, то нехай продукти принесе.
— Коли я гарно заробляв то був тобі потрібен, а як у мене негаразди почались, то я вже й окремо харчуюсь, так?
Третій день пішов. Поки є ще крупи, то варить собі бачу каші, але не рухається нікуди.
Ну, ну, почекаємо коли все те скінчиться!
Хоча совість спокою таки не дає. А може не треба так різко, може й справді трішки ще почекати?
Головна картинка ілюстративна.
