Тато повернувся, – видихнула мама щасливо у трубку. Почала розповідати, про те, як важко добирався, як скучив, як годувала його своїм борщем і як він її нахвалював. Я слухаоа і сивіла. Господи, та я б його і на поріг не впустила після усього через що нам довелось пройти з його милості.
Тато і мама мої у шлюбі прожили сорок років. нас п’ятеро у них і росли ми у дуже дружній і хорошій сім’ї. Пам’ятаю, яким для мене було здивуванням дізнатись, що у мами є звичайне ім’я.
Тато наш її завжди “сонечком моїм” називав, тож я щиро і по-дитячому вірила, що “Сонечко моє” і є маминим іменем. А виявляється вона Наташа.
Тато нас любив усіх і ми відповідали йому найщирішою взаємністю. не знаю, як він встигав і нам час приділяти і працювати і підробляти, але у моїй пам’яті батьки із нами завжди бавляться, займаються, водять на прогулянку удвох.
Я нині не встигаю усього того зробити, а дитина у мне лиш одна.
І ось, після сорока років спільного життя і п’яти дітей, тато мій оголошує, що закохався в іншу і йде із сім’ї. Більше того, він надумав і дім спільний продавати, бо його нова пара без власного житла.
У батьків був великий будинок під столицею у який ми всі вкладались разом, аби для нашої родини великої і для мама з татом зробити там максимально комфортні умови. А тут – продаж.
Мама дуже важко переживала усе те. Пам’ятаю, як її забрала швидка того дня, коли вона в останній раз переступила поріг власного дому. Але тато ніби став глухим і осліп. Він, навіть, до нас, був чужим. Речі які міг спродав, а що нам роздав. Ми ж скинулись, хто скільки зміг, додали до маминої частки ще певну суму і придбали невелику двокімнатну квартиру, аби мама мала де жити і нас усіх на гостину прийняти.
Минуло три роки. ніби, як ми всі вже пережили цю ситуацію і тут на тобі! Мама радо повідомляє, що тато повернувся. Мовляв, поблукав світом, скуштував чужого щастя і зрозумів, що нікого кращого Наталочки його на світі немає. Тепер, он сидить на кухні, мамин борщ наминає і розхвалює. а попутно. на життя жаліється.
Навіть, не змовляючись, ми всі разом приїхали до мами. Сцена була не з приємних, адже ніхто із нас бачити тата бажання не мав поруч із мамою. Брати прямо сказали, що йому там не місце і на двері вказали, однак мама стала на захист тата. Говорить, що любить, усе простила і вони щасливі будуть, а помилятись кожен може.
Нині, ніхто із нас з батьками не спілкується. Сказали, що доки тато у тій квартирі, нам там місця немає. Мама телефонує нам по черзі, намагається вмовити простити тата і забути все.
Але скажіть мені, хіба ж можна от таке пробачити. він же не тільки її покинув, він нас п’ятох чути і бачити ці три роки бажання не мав, навіть зі святами і іменинами не вітав.
І мама його після всього прощає?
Вважаю, що ми все робимо вірно і таким людям немає прощення.
Хіба ж ні?
Даринка В.
29,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
